«На війні немає атеїстів – навіть найпереконливіші після пари обстрілів починають молитися» - розповідь атовця з Горохівщини

Юрій Букія, родом з села Брани Горохівського району поділився своєю історією санітара-розвідника батальйону «Колос» 51-ої бригади.

Про йдеться  у публікації «Герої нашого часу», що розміщена на сайті видання  «Волинське агентство розслідувань».

«Я працював на «Укрзалізниці», потім деякий час жив та працював у Варшаві. Але не зміг довго бути за кордоном – повернувся до Луцька і працював тут з каменем. Робота була важкою, але мені подобалося, іноді вона вимагала навіть трохи творчості.

А потім – Майдан. Спочатку я був у Луцьку, та згодом поїхав до Києва. Все-таки я майже 100 кілограмовий чоловік, а тоді стояти проти «беркутів» каталися фактично діти. Я їздив за те, аби Україна була вільною та самостійною.

Під час протистоянь я отримав травму руки – беркутівець наніс мені серйозне пошкодження дубинкою. Я бачив, що там відбувається. Я бачив тих, хто розстрілював, я знав, що після Олімпіади прийде російська армія.

Раніше я був спецпризначенцем, служив у Криму у Нацгвардії, тому у мене була першочерговість виклику у разі загострення ситуації. Я отримав повістку 9 чи 10 березня і мав би йти під час першої хвилі у 95 бригаду, але, не знаю чому, туди так і не потрапив. Можливо, через руку, не знаю. Вже 12 квітня я потрапив у 51-шу бригаду. Медогляду не було: дав у військкоматі воєнник – отримав печатку – поїхав у частину. У Володимирі-Волинському з Горохівщини був я та ще 13 хлопців і ми всі потрапили до медичної роти. Так я став санітаром медичної роти відділення збору та евакуації поранених 51-ої бригади.

Від полігону в мене тільки негативні враження, бо ми не дістали жодної підготовки – за 1,5 місяця я вистріляв раптом 20 патронів. Нам казали – ви медики-санітари, воно вам не треба, бо ви нікуди й не поїдете. Ганяли хіба розвідку та танкістів.

Тоді я захворів і деякий час лежав у Рівненському госпіталі. Тільки повернувся на полігон, як сталася Волноваха. Увечері 22 травня нам сказали, що треба сформувати групу, яка замінить 55 хлопців з бригади, які потрапили під розстріл. Нас здивувало, що нас шукали на Рівненському полігоні, коли на кордоні Донецької та Дніпропетровської області стояла основна частина бригади – кілька тисяч людей.

Ми знали що сталося, що розбили наших, що загинув Леонід Полінкевич, але добровольців все одно було багато. На ранішньому шикуванні зголосилися 85 людей, з яких відбирали 55. Я був в числі добровольців. Ми, навіть тут, у тилу, розуміли, що треба поміняти хлопців. Це був навіть не патріотизм, це було почуття обов’язку. Так почалася історія, коли я з санітара став розвідником.

Виконувач обов’язків командира бригади вказав на мене і сказав, що йому подобається моя бандана, тому мене призначають старшим розвідником. Потім вибрав ще 12 людей, за яких я відтепер відповідав головою.

Мені замінили автомат, який «дивися» в лівий бік, і ми поїхали. 5 днів добиралися до Дачного. Зранку я повністю оцінив бойову обстановку у таборі: чоловік вийшов із намету і починав з автомата гатити у повітря з мотивацією «та я ж за вас всіх воюю». Це, щоб ви розуміли, в Дніпропетровській області було.

Наступного дня ми дізналися, що вся бригада «знімається», а в таборі площею приблизно 300 гектарів залишається 55 людей. До найближчого поста було зо 500 метрів. Якби хтось захотів пройти, то в нас людей не вистачало б, щоб елементарно перекрити площу.

28 травня почали формувати батальйон «Колос». Тоді до нас приїхав комбриг Павло Пивоваренко і каже – хлопці, ви проїхали купу кілометрів, але бригада повертається у Миколаївську область. Ви лишаєтеся?

А я кажу: для чого ми 5 днів їхали сюди? Щоб тепер 5 днів їхати у Миколаїв? Ну ми точно не для цього приїхали.

Тоді він виказав нам повагу і представив командира батальйону Павла Процюка, який згодом втрапив під суд через те, що зберіг життя людей. Тож в батальйоні тоді зібралися десь 300 бійців, тому сепари називали нас 300 спартанців. Ми стояли фактично на «нулеві» за 3-3,5 км від Мар’їнки та за 20-25 км від Курахово, можна було передавати привіти мінометами.

Розвідники розташовувалися в глибині від табору та були готові реагувати на випадок атаки на блокпост, який виконував контрольно-пропускну функцію.

Блокпости насправді – це абсолютно непотрібне розміщення людей на дорогах особливого значення. Справа в тому, що тоді ми навчалися розвідки у бойовій обстановці. Ми виявили, що навколо блокпоста, де наші охороняли трасу, щоб не пропустити сепарів, є ще 30-40 доріг, якими можна перегнати колону військової техніки і ніхто й не помітить. Тоді почали говорити, що блокпости «охраняют кусти». Служба була спокійна, хіба вночі було трохи тривожно – збоку ліс, а кругом поля соняшника, вдвічі вищого за тебе.

Десь 25 чи 26 липня, вже й не згадаю, ми отримали команду знятися з поста і вирушати на Мар’їнку, яка ще тоді була під сепарами. Ми вирушили і під обстрілами дійшли до Георгіївського кільця, біля Мар’їнського водосховища. Там нас зустріли специфічно – із дзвінці стріляв снайпер, а за церквою стояв міномет. Ми намагалися не відстрілюватися, проскочили. На кільці, де ми закріпилися, нас мав замінити Дніпропетровський тербат. Хлопці приїхали без бронетехніки, автобусом, хіба з автоматами та вирішили собі лишити нашого танка та 2 бехи. Та хто ж віддасть бойову техніку? Тому вони зібралися і поїхали назад, ми через деякий час вирушили у базовий табір.

Там ми лягли відпочивати, а опівночі всіх «підірвали» на броню. Повідомили, що 72 і 24 бригади сидять у котлі практично без набоїв. Тому ті з нас, хто виявить бажання, міг поїхати допомогти хлопцям. Тоді ми витягли їх без втрат.

Паралельно 51-ша, частина «Колоса» та «Азов» починали зачистку Мар’їнки, а інша частина «Колоса» поїхала на Савур-Могилу. Правда, ми ще не знали тоді, куди їдемо, знали тільки, що маємо пробитися до своїх. Як виявилося, ми об’їжджали село Петровське, де теж стояли наші. Через відсутність зв’язку у нас був 40-ка хвилинний бій з хлопцями 30-ої бригади, які обстріляли нас із зеніток. Розумієте, зв’язку ніякого, то ще пощастило, що обійшлося без втрат.

Далі ми заїхали в інше село. З-за рогу вискочили сепари на мотоциклі і підбили беху 30-ої бригади, хлопці в ній згоріли. І от коли чимала колона в’їхала в село, з якого намагається виїхати 30-ка, а з іншого боку заходить 95-бригада, то утворилася пробка. Тоді із різних сторін нас почали накривати з мінометів і ми швидко її «розрулили». У нас майже не лишалося боєприпасів, а тут нова команда – прямуйте туди-то туди-то. Зрештою, ми під’їхали під гору, біля якої на величезному пам’ятнику солдату «красувався» прапор так званого «ДНР». Ми отримали команду не стріляти, бо там «наші люди». Зовсім скоро «наші люди» обстріляли нас зі стрілецької зброї, а з сусідніх посадок «насипали» з мінометів.

Я за дві години до того на повному ходу злетів з БМП і отримав важку травму. Тому коли нас почали обстрілювати я виліз із машини, а координації жодної, все крутиться. Ну, якось зліз та зайняв оборону під деревом, навіть випустив кілька черг, аж тут десь за 5 метрів позаду впала міна. Тоді загинув наш майор Хмілецький – перша наша втрата під Савуркою.

Від вибуху я на кілька секунд втратив свідомість, отримавши другу контузію. Пощастило, що це була якась міна для техніки, а не фугас, бо тоді не врятувався б ніхто. У дереві, де я лежав, застрягли 2 кулі. Міна мене просто втисла в землю, врятувавши від снайпера (усміхається).

Ввечері надійшла команда атакувати гору. В темряві ми змогли піднятися майже на вершечок, де в бліндажах сиділи сепари, а з сусідніх «зеленок» нас вітали з мінометів та стрілецької зброї. Ми ніяк не могли вибити їх із Савурки, а тут ще й цілу ніч артилерія із Ростовської області нас обстрілювала. Ще у час Другої світової там лягло 26 тисяч радянських солдат, коли гору зайняли німці. Насправді, на гірці реально можуть розміститися десь до 20 людей. Але й ту двадцятку просто так було не вибити – за нами туди приходили штурмові батальйони, спецназ, десант, і теж не змогли взяти позицію. Наступного ранку перед сходом сонця наш комбат Процюк вирішив виводити людей, бо у нас не було боєприпасів і закінчувалася провізія. Ми відійшли десь на 5 кілометрів від гори і з’ясувалося, що у нас і палива немає. Ми зливали бензин зі зламаної техніки і з горем навпіл від’їхали кілометрів на 15, аби нас не могли дістати.

Після доби перебування там нам нарешті привезли паливо і провізію, тоді ми швидко зачистили Петровське. Через деякий час у нас з’явився власний генерал, прикомандирували й Героя України Ігора Гордійчука з групою добровольців, батальйон Тимура Юлдашева, батальйон «Луганськ» та батальйон «Крим». Кількість підрозділів ніби і вражає, але загалом приїхали десь зо 25 бійців (усміхається).

7 серпня почалася зачистка висоти, під час якої загинув лучанин Артем Карабан та мій командир Валентин Прихід. З моментів, які запам’яталися найбільше, це як відвозили одного з поранених. Він дуже не хотів їхати від своїх хлопців, впирався, як міг. Коли його завантажили на беху і почали везти, вже за сотню метрів в дорозі його застрелив снайпер.

Група мінометного розрахунку з капітаном Андрієм Задорожним підірвалася на фугасі, від цього боєкомплект почав детонувати. Сашу Журавля від вибуху викинуло у річку, ще один з хлопців загинув, а іншого затисло в машині. Задорожній почав витягувати цього хлопця якраз у момент вибуху, машину від цього перекинуло і його теж затисло десь там. Це було трохи більше 100 метрів від нас, а ми не могли навіть із підвалу вилізти – настільки потужно рвалися протипіхотні боєприпаси.

По нас часто працювала артилерія з Росії. Це вже потім ми дізналися, що на території Воронезької області знаходиться вища академія артилерійських сил, і усі курси цієї академії здавали на нас екзамени по стрільбі. «Гради», «Урагани», «Смерчі». Коли точка «У» вдарила десь за 500-800 метрів від бліндажа на Савурці, то мертвого сепара підняло з дна 4-метрової ями та «поклало» поруч.

Ті обстріли зруйнували стелу, все розвалили. Коли брали Савур-Могилу, то операцію спланував фактично підполковник Микола Капінос, хоч зараз усі лаври приписують Гордійчуку. Але загалом командири у нас були дай Боже. Наш начштабу, який зараз служить в 14-ій бригаді, тоді ще майор, Іванов на один з боїв виїжджав з моїм штик-ножем. Його зброя згоріла, але він дуже хотів з своїми хлопцями йти. Потім, правда, йому знайшли короткого трофейного автомата (усміхається).

Згодом ми відвозили поранених,а коли поверталися, зустріли останню колону 51-ої бригади, яка виходила із Савур-Могили. Ми отримали наказ поїхати у Кутейніково, де мали розвантажити боєприпаси. Там нас десь до 3 ночі обстрілювали «Урагани», а о 9 ранку ми отримали команду знову пробиватися під Савурку, аби передати спецурі в Петровське припаси та забрати поранених. Ми доїхали до місця, де нас мали зустріти, десь о 12 дня. Там на українській техніці та навіть у формі нас зустріли росіяни. Коли нас роззброїли, то ми бачили, що вилазять і чеченці, і осетини, і всі, хто хочеш. Вони хотіли відрізати нашим солдатам вуха. Цього не дав зробити чоловік, який назвався майором російської армії. Він сказав, що з нами треба було воювати, поки у нас була зброя. Так ми потрапили в полон і дізналися, що тут нас чекали з 4-ої ранку.

Далі нас повезли в Сніжне, де минули перші допити. Нас тоді ставили на коліна у щебінь на кілька годин, офіцерів допитували окремо, поки нас стерегли конвоїри. Чеченці випрошували, щоб їм віддали принаймні одного бійця, щоб тут і зараз відрізати голову. Але їм забороняли навіть підходити до нас, ми не розуміли чому. Потім нас відвезли у частину ВВ у Донецьк, яку зайняли сепаратисти. Ми всі казали, що з тилу, у мене он документи медика-санітара медроти і це багато в чому допомогло.

Там був Захарченко і всі «главарі» цієї «ДНР». Тоді знімали сюжет для російського «LifeNews» про те, які вони хороші, на відміну від укропів, які вбивали мирних. От наприклад, в одного з наших хлопців були хороші американські берці. Їх забрали, хлопця тупо роззули і він ходив босим. Для сюжету йому перед камерою дали нові берці, які наступного дня після того, як камера вимкнулася, знову забрали.

Нас відвезли до будівлі СБУ, там навіть видали по пачці цигарок. Замполіт батальйону «Кальміус» казав нам, що на нас чекає приємний сюрприз. Про нього ми дізналися на День Незалежності, десь в 4 ранку. Нас тоді вже назбиралося 53 людини, вивели з підвалу СБУ в архів. Ми вже морально до будь-чого готувалися, але нас відвели в їдальню. Нас дивувала така щедрість, а сепари кажуть –вам сьогодні кінець. Що нам лишалося? Вітаємо один одного з Днем незалежності (усміхається).

Потім нас відвезли в адміністрацію, де ми дізналися про заплановану привселюдну страту на площі у центрі Донецька. Коли нас вивели на той парад, ми побачили купу розбитої техніки. Там чекав натовп – десь 2 тисячі людей з мільйонного міста. Вони кидати у нас камінням, продуктами, підбігали і били, але й тікати не дуже було як – по боках люди і конвой. Наприкінці нашого маршруту, який знімало телебачення з усього світу, яке ще невідомо як туди потрапило, лежали два прапори – синьо-жовтий та червоно-чорний. Виходило так, що ми мусили по них йти. Нам сказали – будете виляти – розстріл. Але ніхто так і не наступив на прапори, ми їх перескакували. Нас потім дуже били.

Потім – знову архів СБУ. Щоправда, тепер двічі на день годували відходами з кухні та поїли технічною водою. За кілька днів нам дозволили подзвонити додому.

Мабуть, цей парад врятував нам життя. Після того, як нас провели, родичі і знайомі цих конвоїрів постійно їм дзвонили і вимагали почути когось із полонених. Один з конвоїрів навіть давав мені поговорити – скажи, што ви живи. Казав, що їм кожен день надзвонюють, щоб нас не вбили. Напевно, дивно було, що погані укри навіть парад пройшли з честю.

До кінця року усіх, хто був на тому параді, звільнили. Мене обміняли 12 вересня. Обмін був у форматі 36 на 36. До речі, у них були великі бази на військовослужбовців. Знову ж таки, підсобили мої документи медика. Коли нас вперше вивели на обмін, то надійшла інформація, що він зірваний. Ми знову чули – розстріляти, кожен вихід з архіву був як востаннє. Потім нас вистроїли і посадили автобус – виявилося таки на обмін.

Зрештою, я повернувся на Волинь. Тут я то лежав в госпіталі, то був в частині. Там згодом отримали вказівку – тих, хто був у полоні, мали відправити дослужувати у військкомати. Мене направили в Самбір. В листопаді 2016 року пройшов комісію, яка затвердила мені інвалідність 3 групи. У нашому військовому госпіталі за попереднього керівництва ставили такі діагнози, що хлопці ледь не без ніг вмить ставали придатними до служби.

Моїм оберегом був хрестик. На війні немає атеїстів – навіть найпереконливіші після пари обстрілів починають молитися, хай навіть своїми словами, але молитися.

Удома я досить швидко адаптувався до мирного життя, хіба адреналіну не вистачає, бо тоді було значне перенасичення. Повернутися до мирного життя мені допомогла дружина – вона кожного дня «вигулювала» мене та переконувала, що я нормальний та психічно здоровий. Бо я на кожне дерево дивився, аби визначити, де може бути лежанка для снайпера. Війна для мене вже закінчилася.

Зараз я з вигляду нормальний чоловік, але насправді інвалід і розумію, що зараз там з мене небагато користі. Я дуже боляче переношу, коли чую, що ідентифікували ще когось з Іловайського котла чи Дебальцевого. Наприклад, у 2016 році мого друга, який у суботу мав одружуватися, похоронили у четвер – за два дні до весілля. Довелося багатьох втратити. Ніякі нерви цього не витримають, війна відбивається дуже боляче. Тому я б дуже не хотів би, щоб вона розповзлася. Я знав, за що ішов воювати на Схід.

Люди звикли, що там війна, а нам же «нада жить», тому часто не сприймають тих, хто повертається. Навіть на Волині ми чуємо «ми вас туди не відправляли». Це боляче.»