Наталчина хата і Наталчина доля: як війна втрутилася у життя родини з Ощева
-
-
>
-
>
-
>
2704
Як лихоліття ХХ століття змінили життя волинської родини
Жила в нашому селі, у самому центрі (або, як кажуть у нас в Ощеві, «на долині») старенька жінка Наталка Кравчук.
Її хата майже заховалась у вітах розлогих яблунь шкільного саду, бо садиба поруч із школою. Навесні, коли цвітуть яблуні, крізь біле шумовиння ледь-ледь проглядається невелика оселя, в якій давно вже живуть інші люди. Мабуть, так само рясно буяла природа і в далекому травні сорок першого, коли юна і вродлива Наталка виходила заміж за свого коханого Володимира.
Раділа молода пара, не знаючи, що коротким буде їхнє щастя. 22 червня почалася війна, а вже за три дні четверо наших односельчан, а між ними і Володимир Кравчук, були кинуті в саме пекло — для підкріплення 124 стрілецької дивізії. Та сили були надто нерівними, і рештки багатостраждальної дивізії потрапили в оточення. Полон або смерть — іншого вибору не було. Багато хто вибирав останнє...
Пекучим горем постукала в домівку Наталки похоронка, що осиротила ще не народженого сина. Здавалося, світ померк, життя втратило будь-який сенс. Та все ж вона вистояла: народила Миколку, орала і сіяла, косила і жала, проливаючи на свою ниву не тільки піт, а й сльози... А хто знає, скільки разів наснився їй ночами Володимир: молодий, стрункий і... живий! Здається, варто простягнути руку...
Син виріс, здобув професію, одружився, привів у дім роботящу й лагідну Ганну. Був для матері опорою, помічником і порадником. І мати оберігала його від усього лихого, та не змогла захистити під підступної страшної хвороби, що скосила сина у віці, коли б ще жити й жити... Невдовзі на сільському цвинтарі біля могили Миколи з’явилася ще одна: мати не забарилася вслід за сином. А Ганну, яка вже втратила здоров’я, забрав до себе брат, що живе у Білорусі. І «Наталчина хата» перестала вже бути Наталчиною...
А нещодавно вулицями села їхав автомобіль, який часто зупинявся біля людей, що йшли назустріч. Водій запитував, де живуть Кравчуки. І хоч у селі є люди з таким прізвищем, ніхто з них не зацікавив незнайомців.
Виявилося, що це сини Володимира Кравчука, який стільки років вважався загиблим! Вони й розповіли про важкі дороги долі свого батька, нині вже покійного. Тоді, у сорок першому, він не загинув, а потрапив у полон, де й пробув аж до визволення Німеччини радянськими військами. А після полону гітлерівського був полон сталінський, і то набагато довший.
Робив спроби писати Наталці, та листи поверталися назад... Згодом осів там же, на Уралі, одружився. Став батьком двох синів. Але незадовго до смерті заповів їм спробувати розшукати сліди його першої родини. Вони й виконали цей заповіт, знайшовши могили Миколи й Наталки. Сумною була їхня «зустріч» із братом, єдиним подарунком для якого стали скорботні вінки...
І хоч нікого з рідних у приїжджих не знайшлося, мої односельчани, відомі своєю щирою гостинністю, не залишили гостей без уваги. А натомість отримали від них обіцянку приїхати ще. Можливо, тоді й випаде нагода дізнатися більше про цю хвилюючу історію, аби вписати її у Книгу Пам’яті.
За матеріалами газети «День»
