Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
«Ми бачили смерть із дитинства» - трагічна доля сім'ї Гавелів із Ощева
15:50 29.07.2017

У селі Ощів на Горохівщині кожен житель знає сім’ю Гавелів. Добрі господарі, хороші сусіди – лише такі позитивні слова можна почути про цих людей. Але мало хто знає, що натерпілися вони стільки, що навряд чи можна словами передати.

СМЕРТЬ УЖЕ ДИХАЛА У ВІЧІ

Поляк за національністю Людвіг Франкович Гавель мешкав у селі Вузлове Львівської області. Там одружився із українкою Теклею Іванівною. Добрий, роботящий, справжнім господарем був. У цьому всі пересвідчувалися. Навіть німці. Коли у перші дні війни на бойовому мотоциклі зламався кулемет, Людвіг з легкістю поремонтував його. За це німець його навіть шоколадом «нагородив». Ремонтував усе будь-кому, зокрема і воїнам УПА, що приходили під покровом ночі по допомогу.

Настав 1944 рік. Сім’я Гавелів раніше, у 1939, переїхала жити у село Терешківці, що на Горохівщині. Роботящий Людвіг допомагав місцевим на будівництвах, власноруч вмуровував печі. Полюбили його за це терешківчани. Господарів «від Бога», як кажуть, зразу видно.

Нацисти швидко окупували західноукраїнські землі. Спочатку все ще було більш-менш нормально. Але потім… У 1942 план «Ост». У 1943 Сталінград – поворотна мить у ході війни. Німецька армія потребує робочих рук. Жителів окупованих територій масово агітують їхати до Німеччини.

У 1944 це була вже не просто мирна агітація. Це був справжній примусовий вивіз. Одного дня, вранці жителі села вирушили в евакуацію в сусіднє село Марковичі. Там їх зненацька оточили нацисти. Німецький офіцер ламаною російською мовою говорив, що молодь повинна їхати на роботу до Третього Рейху. Казав: «Ви відправитеся у німецький рай». Тих, хто заперечуватиме, чекає розстріл.

Частина людей втекли, але більшість усе-таки відправилася на роботи до Третього Рейху.

НЕПОСЛУХ КАРАВСЯ НАГАЙКОЮ

Наступного дня усіх, хто мав їхати, зібрали і погнали в напрямку до залізничного вузла Стоянів, що на Львівщині. А над ранок кожного розмістили у товарний вагон і повезли етапом до Німеччини. У потягу було дуже сиро, тісно та темно. Людей, немов худобу, обробляли хімікатами.

Але найстрашніше почалося неподалік від Кракова. Потяг, якого дорогою бомбили радянські літаки зупинився на ремонт. Дехто вийшов на вулицю із вагонів. Вийшов і Людвіг з маленьким Володею. Пішли набрати води. А як повернулися, то потяга уже і слід простиг…

Мати Текля приїхала до Берліна, і німецькі офіцери, побачивши її із трьома дітьми на руках, дали довідку, що звільняла від примусових робіт і давала можливість доїхати додому. Навіть сухпайок на три дні видали.

Мама з дітьми вирішила їхати на Схід. Пішки добралася до Чехії. Тут одні добрі господарі надали їм прихисток. Текля працювала по господарству, поралася в полі, щедро дякуючи добрим людям за гостинність.

«Господар багатим був, 10 корів мав, коні – розповідає Степан Гавель. – Не зразу погодився нас із мамою взяти, бо думав, що ми жебраки. Але жінка в нього добра була і змилувалася. Мав господар і рідкісне на той час радіо, по якому передали про можливі бомбардування».

На території Чехії бойові дії не стихли й у день капітуляції Німеччини, 8 травня. Господарі евакуювалися, а остарбайтерів залишили в будинку.

Чехи повернулися з евакуації лише після звільнення їхньої землі і були дуже вдячні українцям за те, що зберегли будинок. За це господарі допомогли мамі й дітям вирушити в Україну.

Пішки, часто впроголодь, ішли вони на свою землю. Ночували в полях, ярах, лісах. На землі іще багато смертоносної зброї. Гавкіт собак вночі та страх погоні.

А Людвіг із сином потрапив до іншого ешелону. Їх теж привезли у табір. Удень батько важко працював, збагачуючи «непереможну німецьку армію» всім потрібним. А синок Володя залишався з іншими дітьми в таборі. Днювали і ночували вони просто на підлозі, а кожен непослух карався нагайкою.

ЗНАЛИ СПРАВЖНЮ ЦІНУ ХЛІБА

Коли повернулися в село, то очам своїм не повірили. Воно було зовсім спалене. Кілька хат залишилося. Але знайшла чоловіка дружина, батька – діти. Людвіга, уже із підірваним здоров’ям, прихистили знайомі із сусідньої Вільхівки. Плакав батько від горя і радості, що всі залишилися живими. Підійшла мама зі Степаном на руках і теж пустила сльозу.

Діти Стах, Ганна, Володимир, Степан виросли, стали хорошими трудівниками, бо, напевно, як ніхто, знали справжню ціну хліба. Того хліба, що часто снився їм у далекі ночі вигнання.

На державному рівні визнали остарбайтерів лише після проголошення незалежності України. Їх тоді прирівняли до учасників бойових дій і Німеччина виплатила всім компенсацію. Та хіба можна грошима залікувати рани в людських душах?

Відомості про дітей концтаборів старанно збирає і береже відомий на Волині педагог, краєзнавець, Заслужений вчитель України Ганна Бабій. Вона згадує про Володимира та Степана Гавелів у своїй книзі «Львівсько-Сандомирська операція. Прорив на Рава-Руському напрямі». Стараннями Ганни Бабій учні Ощівської школи часто можуть поспілкуватися зі Степаном Гавелем, який радо розповідає про таке далеке і водночас таке близьке, опалене війною дитинство.

Уже на небесах батьки, діти Стах, Ганна, Володя. «За всіх молимося, - каже Степан, останній живий свідок тих страшних подій, що проживає зараз у селі Ощів. – Так, ми були дітьми своєї землі, тієї війни, що вторглася в нашу юність. Ми бачили смерть у багатьох подобах, працювали ночами з дитинства, мріяли у землянках, відбудовували міста і села. Ми, діти війни, концтаборів, одного хочемо, щоби це лихо не повторилося ніколи!»

Роман НОВОСАД


Коментарі
23 жовтня
Вчора
21.10.2017
20.10.2017
19.10.2017
-->
Loading...
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин