Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Історія кіборга з Горохівщини

16:00 22.01.2018

Оборона ДАПу, який став символом незламності, тривала 242 дні, а бійців, які у надскладних умовах воювали і утримували приміщення, охрестили «кіборгами». Нині їх не одразу впізнаєш у натовпі – вони не завжди носять форму та не люблять хизуватися нагородами, воліючи тихо будувати нову країну.

Серед них - волинянин Віталій П’ясецький, який боронив Донецький аеропорт у найгарячіші дні січня 2015-го – розповідає Інформаційне агентство ВолиньPost

Він народився у Горохівському районі, встиг пожити на Східній Україні, у Росії, та повернувся на рідну Волинь. Нині Віталій живе в Ковелі, виховує двох дітей та ходить у школи, аби розповідати правду про цю війну. Колись він спокійно працював у рекламному бізнесі, займався підприємницькою діяльністю та мав за плечами майже 100 стрибків з парашутом. Та спокійне життя завершилося, коли «братній народ» підступно вкрав в українців Крим.

Більшість людей, які пішли на цю війну та Майдан, певною мірою були екстремалами. На Революції я не був, бо її не підтримував. Зараз я визнаю, що був однозначно неправий. Тоді я жив у своєму маленькому світі і вірив, що ми брати з росіянами, і вони не можуть з нами так погано вчиняти. Я стежив за ситуацією в Сирії і бачив, що там революція переросла в громадянську війну, тому боявся, аби такого не сталося в Україні. Зараз я розумію, що без Революції ми просто мовчки б втратили цю країну і стали б суб’єктом Російської Федерації.

Перелом у моїй свідомості стався разом з подіями в Криму… Спочатку я хотів волонтерити, але маю проблеми з самоорганізацією. Мені важко щось робити, бо треба. Я звик покладатися на натхнення, а у волонтерстві так не виходить. Щоб бути волонтером, треба бути дуже жорстким та цілеспрямованим. Тоді я вирішив іти до війська і почав періодично заходити у військкомат. Мені сказали, що можна тільки підписати контракт на 3 роки. Десь півтора місяця я думав, а тим часом розгорталися події, які не дозволяли лишатися осторонь – тривала оборона Луганського аеропорту. В серпні я знову прийшов у військкомат, за годину прийшов медогляд і попросив виписати мені повістку - аби її принесли додому і я сказав дружині, що не можу відмовитися. Однак, коли її привозили, дружини не було вдома і мій спектакль не вийшов (усміхається). Тож за кілька днів просто з церкви мене викликали на збори.

Спочатку я мав їхати в інженерні війська. Але я попросився у 80-ту бригаду - у мене було майже 100 стрибків, та й там вже служив мій «парашутний» товариш із Рівного Федір Мисюра. Тож на полігон я вже потрапив як потенційний десантник. Тут відсортували тих, хто п’є та хворіє. Нас попередили, що в АТО тяжка ситуація, а нам скоро доведеться їхати туди, тому хто не готовий, мав би вийти з шеренги. Ніхто не вийшов. Там вже під час медогляду, правда, дехто прикульгував та втрачав свідомість перед медсестрою (сміється).

Мене кваліфікували як навідника АГС. Ми дуже багато тренувалися і вистрелювали купу патронів, я думав, що зненавиджу ту зброю назавжди. 9 листопада нас повантажили в ешелон та повезли в Ізюм, а всім було цікаво, де ми маємо воювати, якщо у нас немає військової техніки – ні БМП, ні БТРів, хіба кілька цивільних броньованих машин. От ми між собою жартували: а може то нас в Донецький аеропорт відправлять?

Але нас привезли в Костянтинівку, що за 60 км від Донецька, і поселили в старій школі. Тут ми фактично самі себе охороняли. Згодом нам розповіли, що таки будемо заходити в аеропорт. Начштабу нагнітав ситуацію – говорив, що тут нас всі ненавидять. Але я змінив цю думку, коли ми з хлопцями пішли в самоволку - красиві такі, в новій формі і тільниках, прийшли на заправку біля бази. Там нас одразу захотів пригостити кавою чоловік. Потім підходить жінка - оп! – кілька піц нам на стіл зі словами: «Дякуємо хлопці, ви молодці». Наші очі ще більше округлилися від здивування, а тут чоловік з-за сусіднього столика мене підкликав і подарував фляжку з коньяком. Ту фляжку згодом я собі кинув у кишеню розгрузки, де був недоторканний запас - згущонка, шоколадки і всяке таке. Вона для мене дуже пам’ятна, бо ми її розпили в терміналі 16 січня, в день архіважкого бою.

Перед ДАПом наш 3 батальйон 80-ої бригади передали в підпорядкування 81-ої бригади, приєднавши сюди ще хлопців із 90-го батальйону 95 бригади. За планом ми мали заходити в ДАП в січні, тож спочатку охороняли опорні пункти довкола аеропорту - мінометну батарею в Опитному. Перший потужний обстріл був на Різдво. Я стояв на посту в якомусь корівнику і виглядав в тепловізор, як раптом щось велике «бабахнуло». Я підійшов до вікна, аби глянути, де приземлився снаряд, а тут вже зовсім поряд «лягла» 120 мм міна. Добре, що біля вікна був маленький окоп - тоді вперше було дуже страшно. Але я вже бачив на собі шеврон «кіборга» та розумів, що мені вже 32, я достатньо дорослий і залишив після себе дітей, тому я маю більше мотивів і прав їхати в ДАП. Тож 10 січня, коли сказали, що потрібні добровольці, я викликався у перших рядах. Ми прощалися в Опитному і молилися, щоб Бог всіх зберіг. Правда, цього не сталося.

В Водяному нас поділили, хто куди поїде. Я мав їхати на вишку, бо там був АГС, але не було АГСника. Але в останній момент щось помінялося, а танк почав «валити» вежу. Ми ж планували прориватися до аеропорту вночі на тягачах, бо сепаратисти вже сильно обстрілювали і штурмували термінали. Я розумів, що то може бути квиток в один кінець. Я поговорив з дружиною і дітьми, просив їх за мене молитися. Передзвонив і до брата дружини - сказав, аби не давав мою жінку ображати, якщо зі мною щось станеться. На серці було важкувато, ще й страшно. Певно, кожен якось думав, чи не краще відмовитися й не їхати. Але ніхто цього не зробив, і я за це хлопців поважаю.

Напередодні ввечері ми полягали одягнені і в бронежилетах, а о 3 ночі отримали команду вирушати. Завантажилися в МТЛБ з купою боєприпасів – якби одне попадання, то ніхто б живим не вибрався. Між аеропортом і Опитним на краю злітної смуги була ще одна зупинка на радіолокаційній станції – нашому опорному пункті, де хлопців постійно «колошматили» сепари. Але то був важливий пункт, бо коли на ДАП їхала техніка, вони проглядали територію в тепловізори і прикривали доїзд. Ми ж зупинку не зовсім зрозуміли – думали, що то вже термінал, і почали вистрибувати. Матюки супроводжуючого змусили нас швидко пакуватися назад – якщо ввечері ми залазили кілька хвилин, то тут заскочили за секунду. І помчали.

До терміналу ми долетіли на всіх парах, швидко скидали речі з МТЛБ і забігали в середину. Довкола стояла канонада - нас прикривали мінометним вогнем. В тому терміналі – темнота, хоч в око стрель. Нас поставили вервечкою, попереду йшов хлопець, який орієнтувався. На підлозі всередині лежав маленький хімічний світильник – знак, що штаб поблизу. Скоро ми побачили занавіску, а за нею двері, в які ми проскакували з шаленою швидкістю. Термінал було видно наскрізь: по-перше, це монолітна конструкція, обшита гіпсокартоном чи сендвіч-панелями, навіть в самих дверях був отвір від потрапляння РПГ. По-друге, він вже був дуже зруйнований.

У штабі лежали покотом купа хлопців, був столик, зроблений із якихось металевих дверей, біля якого зібралися офіцери. Коли приносили поранених, все змітали і на тому столику надавали медичну допомогу. Найбільше вразили побутові умови – холод і неможливість нормально спати. А ще – відсутність води. Я вважаю себе досить підготовленим, але якось недогледів і не взяв води, а її просто не було – стояли сильні морози, і навіть та вода, яку нам привозили, перетворювалася на брили. У кутку штабу стояла буржуйка, яка ледь жевріла, а ній стояла велика кастрюля з тими шматками криги. То там топилося по кілька ковтків - коли бачив, що щось там набігло, бігом зливав у казанок і ніс хлопцям, ну і сам якийсь ковток зробив.

Нас розподіли на пости (мені дістався «Ромео») і сказали лягати спати. Ми спочатку не зрозуміли, де тут лягати. А нам сказали: де хочете, там і лягайте. Там все було закладено людьми, але ось між кимось трошки більше простору - втиснувся і строчиш додому СМСку: «Доїхав, живий».

Ранок починається з обстрілу танка. Це вражало найбільше - будівля величезна, а кожне попадання супроводжувалося страшенним гулом, схожим на вибух, і це страшенно тиснуло на психіку. Не хочу хвалити сепаратистів, але треба визнати, що вони це робили дуже грамотно – виїжджав танк і методично обстрілював термінал, як до того вишку, поки вона не впала. Не думаю, що це придумали трактористи чи шахтарі. Танком вони зруйнували основні пости, які стояли довкола терміналу. Ми ж стояли на першому поверсі, але якщо дивитися з боку міста, то «підвал», де сиділи сепари, насправді був першим поверхом. Тобто їх не «завалило в підвалі», як нам розказували, вони там себе повністю нормально почували. Я особисто чув на пості, як нас кликали голоси з кавказьким акцентом: «Ей, хохол, вихаді пакурім, патом я тєбя рєзать буду». А у нас був такий Саша «Борода» з 93-ої бригади, який нині безвісті зниклий, то він прив’язував до гранати заряд від підствольного гранатомета і кидав їм туди, аби вони не лізли. Я потім підловчився і теж їм такі подаруночки скидав. На полігоні я якось боявся, аби щось не зробити не так, рука трусилася кидати гранати. В терміналі такого не було. Ми вже навіть понтувалися і кидали, лише коли вистрілював запал.
Наша позиція «Ромео» була в новому терміналі - то був здоровенний зал, довжиною десь 100 метрів, колишнє багажне приміщення. Та вже на той, там були просто руїни, а коли почав «працювати» танк, він позносив усі перекриття, які ще трималися. Наша барикада була розвернута в бік старого терміналу. Барикаду зробили зі столів, обладнання, валіз і іншого мотлоху. Коли я чую, як хтось сепарів пачками косив, то в мене таких випадків не було. Ми вели вогонь на придушення - стріляли по їхніх позиціях у старому терміналі, не даючи на себе напасти. Згодом, коли після обстрілу танка впали сендвіч-панелі, ми вели вгонь ще й по готелю «Польот», звідки сепари нас теж обстрілювали.

Я ще пам’ятаю, коли ми прийшли на «Ромео» вперше, наш волинянин Андрій Серганчук, в якого якраз закінчувалася ротація, сказав: «Хлопці, пощастить тому, хто звідси поїде трьохсотим». Так і сталося - вижили ті, хто виїхав раніше через поранення. 15 січня почалася конкретна бійня – танк виніс верхні пости, які були над нами, було багато поранених і загиблих. На сусідньому пості поранило мого товариша Федора Мисюру. Я якраз перед тим був там і прицілювався, чи можна там виставити АГС - тільки повернувся, як це сталося. Я прийшов до нього, Федя був дуже блідий і казав, що йому кінець, в мене вже якісь сльози навернулися. Але нам дуже пощастило, бо в терміналі медиком був Ігор «Псих» Зінич, який витягував хлопців буквально з того світу. У Феді куля зайшла збоку і відрикошетила від плити бронежилета, «покромсавши» всередині, тому йому дуже пощастило, що «Псих» його стабілізував. Вже в лікарні він пережив клінічну смерть, йому видалили деякі органи і перелили купу крові.

Може, це дико звучить, але ми тоді якось не відчували, що пораненим хлопцям боляче – ніхто не думав про це. Мабуть, тому, що кожен розумів – за секунду ти можеш стати таким самим. Над пораненими ніхто не бідкався, але ми намагалися приділяти їм увагу – то каву якусь принесеш, то пляшку, бо в кожного є фізіологічні потреби, грілку чи ще щось. На вбитих взагалі було якось все одно: от лежать вони і лежать, через кілька хвилин можеш вже лежати поміж них.

15 січня сепари видавили нас з верхніх поверхів і вже було ясно, що це початок кінця. За нашим постом в стіні з’явилося кілька отворів, в які наступного дня нам почали закидати гранати. Так мене й поранило – я отримав осколок в обличчя, але «Псих» його чимось заліпив, то я міг далі йти на пост.

Коли я приїхав в термінал, то думав, що я такий весь мотивований і буду просто супер-«кіборгом». Але коли побачив реальну ситуацію, прозрів, бо не знаю, як можна там витримати хоча б 2 тижні. Коли мене поранило, то я навіть трохи зрадів, бо розумів, що мене заберуть. Іноді я бачив трошки заздрісні погляди хлопців, та я їх розумів.

Ми опиралися, як могли. Хоча були хлопці, на яких я молився на полігоні, а в ДАПі бачив, як вони стискають автомати та сидять за барикадами. Але основна маса проявила себе дуже гідними людьми.

У якийсь момент, коли я сидів посеред залу, я отримав друге поранення - почув як спрацьовує запал і щось впало, але не зрозумів де. Я інстинктивно ліг і накрив голову руками - тоді мені кілька осколків втрапило в ноги і сідниці. Мене знову підремонтував «Псих».

Найтяжче було, коли нас закидали газом. Ми думали, що то просто димовухи, але то був якийсь газ – очі сльозяться, нічого не бачиш, від кашлю аж вивертає. В той момент почалася якась паніка і то було найважче. Потім ми наловчилися – стріляли по них і вони виходили з ладу.

16 січня ми розвернули барикаду в інший бік, бо нас почали закидати гранатами. На моїх очах тоді вбило «Остапа» - я присів за тими ящиками, а він стояв у весь ріст. І я побачив, як він упав, у нього в голові була велика дірка. Ми намагалися його витягти, але марно. Коли знову пішли гази, ми мусили відкотитися у кут терміналу, де нас фактично затисли. Ми мали тільки кілька протигазів, прикривалися вологими серветками, але важко було знайти такі, що не замерзли, і я просто плював на шапку. Такий бій тривав цілий день – купа поранених, серед них і мій друг Роман Калиняк. Він каже, що я його витягував після того, як його посікло осколками, але я цього не пам'ятаю. Всі думали, що він стане 200-тим, але його врятували. Були моменти, коли хлопці дзвонили рідним, а ті обривали телефони волонтерів та Міноборони. Може, там не розуміли, чи думали, що у нас паніка, але ситуація була вкрай важкою. Я перетелефонував знайомому майору і пояснив, що ще кілька годин нормального бою і нас всіх покладуть. Він передзвонив і сказав, що до нас приїде МТЛБ із поповненням, але я казав, що без прикриття техніку просто розстріляють.

Бій продовжувався спалахами і ми вже викликали вогонь артилерії на себе, а знайомий майор мені повторював, що не можна віддавати термінал. Я сказав йому, що якщо ми тут загинемо, то в тому буде і його вина. Тоді я згадав, що маю ту фляжку з коньяком. Це важко зрозуміти – підлога, закладена пораненими і вбитими, ми самі всі оглушені, контужені і потруєні газами, а я дістаю фляжку, палку ковбаси, дві шоколадки і ми в абсолютній темноті, де ногою намацуєш підлогу щоб на когось не наступити, їмо. Багатьох хлопців, які пили з цієї фляги, вже немає на цьому світі…

МТЛБ дійсно приїхали. Першу розстріляли ледь хлопці встигнули вивантажитися, але водій не врятувався. Другу машину ми побачили потім, бо був жорсткий бій - вона поїхала, так і не забравши поранених. В той момент у мене настала якась дивна апатія - я просто ліг біля стіни і втупився в одну точку, до мене ще тоді підходив «Псих», аби перевірити, чи я живий. Я лежав так 10-20 хвилин і думав, що це вже все.

Але в тій МТЛБ приїхали двоє людей, яким я завдячую життям – покійний нині Герой України Іван «Краб» Зубков та солдат Андрій «Сєвєр» Шишук. Він піднімав нас ледь не копняками і йому вдалося нас мотивувати. Нас розділили по 5 людей, визначили сектори для оборони та зведення барикад. Тоді в мене знов з’явилася надія, що нас витягнуть. Сепари тим часом кидали нам ганчірки, лили пальне і підпалювали. А термінал – це купа постів, де був боєкомплект. Коли почався вогонь все почало вибухати, і знаєте, тепер феєрверки мені не цікаві, бо там я такого надивися, що на все життя вистачить.

За деякий час все стихло і ми почули, що ведуть перемовини, аби вивезти поранених. Це підсилило надію, що нас врятують. Ми тим часом почали робити якусь каву пораненим хлопцям, аби трохи зігріти, бо ж ще й холод страшенний. За кілька годин ми дізналися, що сепари відмовилися випускати живих із терміналу. До того в мені ще точилася внутрішня боротьба, бо я хоч мав поранення, та був боєздатним. І я не був впевнений, чи мав право виїжджати. Для себе вирішив, що якщо всіх поранених заберуть, то й я поїду, а якщо не буде місця, то ні… А тут будь-кого відмовилися випускати.

Ми вже приготувалися до найгіршого, але події почали розгортатися довкола аеропорту – наші почали штурмувати монастир, аби розблокувати термінал. Тому я не вважаю, що нас там кинули помирати – дуже багато гідних хлопців загинуло під час штурму, аби рятувати нас. На жаль, зусилля були безуспішними.

Вночі з 17 на 18 січня до нас знову прорвалася МТЛБ - ми повантажили туди поранених і навіть вбитих «закинули» на верх. Коли ми несли хлопців, підстрелили й Андрія «Сєвєра». Може, він мою кулю прийняв, бо я 10 секунд до того стояв на місці, де він отримав поранення в ногу. Був страшенний вогонь, але просто дивом нікого не вбило. Вже потім ми побачили, що не повантажили Рому Калинюка, в якого були дуже посічені ноги. Але довкола було дуже темно, ми всіх збирали просто на дотик.

Тоді в мене особисто був стан, коли я себе вже поховав. Я не говорив з дружиною по телефону, аби не розклеїтися, а їй теж було важко. До мене дзвонили дуже багато знайомих, були навіть кумедні моменти. Один товариш набрав і питає де я. Ну я кажу: «Я не на роботі, я в аеропорту». А він: «О, клас, а куди летиш?» Я йому: «Боря, я в ДОНЕЦЬКОМУ аеропорту». Він трохи в шоці був (усміхається).

Дуже багато людей присилали повідомлення із словами підтримки. Але зі ЗМІ ми чули брехню. Можливо, правда дійсно була занадто страшною для рідних. З іншого боку, нам було дуже образливо чути, що всіх поранених забрали, коли поряд стікали кров’ю хлопці. Тому я собі думав, що Бог вирішив, що я маю тут залишитися, і налаштувався просто робити свою роботу. Згодом трохи більше хлопців оговталося, і вони теж заступали на пости, а ми могли подрімати, якщо це можна так назвати, бо ми просто поринали в якесь забуття, сидячи, вкрившись спальником. Або по-тихому строчили повідомлення рідним із закутка.

Вночі з 18 на 19 січня мали знов приїхати МТЛБ забирати поранених і я дуже переживав, аби цього разу ми не забули Рому Калинюка. Тому ми з хлопцями підтягли його ближче до виходу. Коли зранку під’їхала машина, почався реально страшний обстріл – з машини вистрибувало підкріплення, та ледь не половину з них одразу ж поранили. Я ще тоді вхопив якось хлопця-гранатометника і ми поки несли його, кілька разів обривався спальник, а гранати, здається, рвалися під ногами. Хлопчина, який ніс його зі мною, заскочив в машину і там було ще одне місце. Я оглянувся - позаду нікого не було, а в мене лишалася секунда на роздуми. Я заскочив і тримав руками двері, щоб вони не відкривалися під час обстрілу і ніхто не зловив кулю. Я думав, що навіть якщо мені відстрелять руку, я ці дверцята вже не відпущу.

З ДАПу ми приїхали у Водяне. Я сів на якісь східці і подзвонив мамі, потім дружині. Ми ще посиділи з хлопцями, а я отримав на горіхи – я ж не думав, що виїду з того аеропоту, тому вивіз багато магазинів у розгрузці.

У мене й досі є невпевненість, чи правильно я тоді зробив, що виїхав. Хлопці загинули, а я вижив, тому часом я прокручую в голові, що було б, якби я лишися – може, щось би змінилося і когось би врятували. Я відчуваю вину, але це, напевно, нормально.

Якби 17 числа, коли ми вивезли основну масу поранених і був лише один лежачий... якби нам дали команду виходити, я впевнений, що ми би вийшли. Можливо, ми б втратили кількох людей, а не 30, яких завалило 20 січня, а скільки ще потрапило в полон. Якби була така команда, то було б правильно, бо відвойовувати не було чого. Хоча зараз я тішу себе іншою думкою – можливо, десь в Кремлі чи ще десь побачили, як завзято і самовіддано захищали приміщення, абсолютно не призначене для оборони. Можливо, хтось нагорі вирішив широкомасштабно не сунутися в Україну – тоді хлопці загинули не намарно. Хоча в останній момент можна було виходити, і я знаю, що були спроби врятувати «кіборгів» - 19 січня на БТРах туди пішли хлопці з 90-го батальйону. Вони їхали в тумані і потрапили на сепарів – половину взяли в полон, половину «покришили».

Потім ще була спроба вранці 20 січня, проривалися 3 МТЛБ, але в темряві вони проїхали термінал. Серед них був й в «Рахман», який вибрався з терміналу ще з одним розвідником, повернувся в Водяне, зібрав групу і їздив визволяти хлопців.

Але не судилося. З нашої роти в терміналі загинуло 6 людей, 5 з них - під час підриву, а окрім них - десятки інших. Про декого дізнаємося тільки зараз, бо вони досі безвісті зниклі. Я розумію, що там вибух був такої сили, що хлопців могло просто розпилити - від Володі Бузенка тільки руку поховали…

Коли думаю про аеропорт, то ловлю себе на думці, що хотів би туди вернутися. Якось був такий момент, ще в червні-го 2015 року була мова, що, можливо, аеропорт спробують відбити. Я однозначно пішов би. Я мрію, що колись, коли це все закінчиться, ми знову приїдемо туди. Мені навіть недавно снився ДАП – я бачив біля того зруйнованого приміщення клумби з квітами. Не знаю чому, але я дуже хочу туди повернутися. Якби зараз можна було б час назад відмотати, коли нас вивезли з ДАПУ у Водяне, я б не їхав в госпіталь, а щось робив би, аби витягнути пацанів. Нам треба було це робити – хоч пішки повертатися і забирати їх, але я цього не зробив. Тому коли зараз хтось валить вину на конкретного командира – це неправильно, відповідальність лежить на кожному з нас, хто не повернувся їх витягувати.
Недавно дивися фільм «Кіборги» і поважаю режисера за це кіно, бо це ще один момент, який розповідає людям про цю війну. Про неї треба говорити, бо люди живуть в своєму світі, культивують якусь зраду. Я специфічно ставлюся до слова «кіборг» з двох причин. По-перше, коли одних називаємо «кіборгами», ніби применшується подвиг інших хлопців, які не були в аеропорту. Лінія розмежування – сотні кілометрів, і в кожному окопі, на кожному опорному пункті сидить якийсь хлопець, який недоїдає і ховається від обстрілів, так само боїться, хоче жити та повернутися додому. Тому коли одних називають «кіборгами», інших якось нівелюють. Хоча з іншого боку я розумію, що аеропорт – символ боротьби і незламності. Інша причина у тому, що нині «розвелося» дуже багато «кіборгів». Навіть серед хлопців, які були зі мною на полігоні, є такі, які не були в аеропорту, але розказують, як вони там воювали.

Я намагаюся не розгубити спогадів - влітку пройшов школу публіцистики для ветеранів АТО і почав писати книгу. Нарешті я сформував бачення, якою вона має бути. Це буде художня книга на основі моєї історії та історій інших хлопців, це буде книга і про події, і про переживання, вона буде насичена живими діалогами. Її буде цікаво читати не лише тим, хто там був, а й пересічним людям, але разом з тим вона не буде спотворювати подій. Єдине, що я собі придумав, що кінець в неї буде трохи інший – не хепі-енд, але інакший для мене.

Знаєте, в мене таке враження, що Новий рік починається після 20 січня. В моєму віці Різдвяні і Новорічні свята сприймаєш не так. А на тлі пам’ятних днів це взагалі відходить на задній план. Ці дні я проводжу традиційно – з побратимами ми їздимо до родин загиблих хлопців, які були з нами в ДАПі. Цього року ми відвідаємо наречену нашого побратима Вадима Демчука, а також поїду в Червоноград, до могили Петра Савчука, який згорів в одній з МТЛБ, які проривалися забирати поранених хлопців 20 січня. Так і виходить в мене, що тільки після 20 січня пригадую, що треба жити далі.

«Для мене рецепт не впадати в тотальну зраду - дивитися на людей і речі тверезо. Колись я дуже захоплювався українським народом, пишався, які ми дружні і працьовиті. Але коли побачив, скільком людям було і є пофіг на війну, я розчарувався. Ми такі самі, як інші - не кращі й не гірші, а відбиток радянського минулого лишиться ще не на одному поколінні.
Ми відвикли жити у власній країні, ми не розуміємо, що це наша Батьківщина. Більшість поводяться так, наче завтра вони чи їхні діти виїдуть звідси. Ніхто не хоче десь там глибоко зізнатися собі, що він народився тут і тут помре, і саме від нього залежить те, в якій країні йому жити. Я хочу в першу чергу міняти себе. Я багато чого переоцінив.
Нині для мене Україна і держава – не абстрактні поняття, а те, де я живу і що я роблю для цієї держави. Кожен українець, перш ніж критикувати владу, має глянути на себе - чи ти платиш податки, чи даєш хабарі, крадеш, чи навіть просто смітиш. Мені просто виносить мозок, коли люди, які живуть у цьому місті, ходять на пляжі і вулиці, самі ж їх засмічують. Що говорити про чиновника, який бере хабарі і має з цього конкретний зиск, від якого не хоче відмовитися, якщо ви не можете переконати себе викинути папірчик у смітник?
Якщо люди цього не переосмислять в банальних речах, то не варто очікувати на масштабне викорінення корупції - треба й самому мінятися. Але, знаєте, зміни є, я за собою помічаю. Колись я міг перейти дорогу на червоне світло, якщо немає машин. Зараз я завжди чекаю зелене, і люди навпроти теж чекають, та якщо піде хтось один, то перебіжать всі. Добре, що зараз чекають все більше людей» – говорить герой.

25 лютого
Вчора
23.02.2018
22.02.2018
21.02.2018
-->
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин