«У Горохові був підпільний м’ясний цех, який виготовляв делікатеси для високого партійного керівництва», – Андрій Бондарчук

Андрій Бондарчук –  почесний громадянин  міста Луцька, Волинської області, села Сереховичі Старовижівського району, народний депутат ВР І скликання. Він – відомий політик, журналіст, письменник, історик-краєзнавець, благодійник. Волинянин, який, будучи народним депутатом Верховної Ради  першого скликання, проголошував і Декларацію про державний суверенітет, й Акт про Незалежність України.

У інтерв'ю інтернет-виданню «Волинська правда» Андрій Бондарчук розповідає, зокрема, про Горохівську трагідраму своєї долі. 

– Так званий перебудовчий період, за великим рахунком, давав старт процесам демократизації. У цьому контексті – й Ваші публікації: неочікувано-чесні, мужні.

– Коли горбачовська перебудова почалася тільки що, була постанова ЦК КПРС (її автор -Лігачов) про допомогу райкомам і районним газетам у перебудові з боку республіканських газет. Відібрали 25 осіб. Щоби вони поїхали в райони від республіканських газет і там допомагали. Телефонує мені редактор: є відповідна постанова, ми вирішили тебе  відкомандирувати. Я запитую: «В який район?» Домовилися, що буду відкомандирований на Горохівщину – район із найбагатшими на Волині землями.

Я, звичайно, знав Семенцова, який був першим секретарем Горохівського  райкому КПУ. Герой Соцпраці, район гримів, а про «подвиги» Семенцова люди говорили пошепки, розуміючи, як можна поплатитися за правду… Словом, зібрав нас Івашко…

– Володимир Івашко тоді ще був другим секретарем?

– Так, але вже відчувалося, що незабаром він очолить ЦК. Так-от, Івашко проводив співбесіду. Те, що він змалював, на що нас зорієнтовував, – це було наче небо і земля, коли йшлося про те, що відбувається і що ми могли зробити. Правда, наші повноваження нічим підкріплені не були, окрім  деяких постанов ЦК. Івашко повідомив, що ми відряджаємося на три місяці та наділяємося повноваженнями інструкторів ЦК.

– Як Вас зустріли в Горохові?

– Насторожено. Хоча я знав, що буде важко, адже приїхав не для того, щоб підтримувати  практику, яку називали семенцовщиною. Я  знав до певної міри район. І директора радгоспу-технікуму Чечеля, й покійного Гончарова, який колись був головою колгоспу. Побував на кількох нарадах, які проводив Семенцов, котрий встиг стати вже секретарем Волинського обкому. Це жахливий стиль. Семенцов міг людину останнім словом під час наради  обізвати. Його слово було закон.

Тоді  практикували дружбу з грузинами.  З Хобського району приїжджали на Горохівщину чисельні делегації – по сто і більше осіб. Їх колгоспи годували, організовували дозвілля… Потім треба було  всі витрати списати. Це, безперечно, порушення. І дехто поплатився і партійним квитком. Коли ж зверталися за підтримкою до Семенцова – він їх посилав подалі. Мене «зачепило» і це.

Та особливо вразила доля Гончарова Федора Лаврентійовича, який керував, великим  колгоспом, вивів  його у передові. Він – інвалід війни, був нагороджений  орденами (як  і його дружина)… І за три місяці до 60-річчя Гончарова його хоче звільнити Семенцов.

– Справжня причина, очевидно, полягала в тому, що голова колгоспу посмів у чомусь не погодитися з компартдиктатором районного чи то обласного масштабу?

– Це історія з трагічним завершенням… У Горохові був підпільний  м’ясний цех, який виготовляв делікатеси  для високого керівництва в Києві та  Москві. Приїжджала машина-фургончик, там були чемодани (з бирками) та доукомплектовувалися м’ясними  делікатесами. Була там ковбаса, буженина, у банках ковбаси, залиті смальцем… Потім ці чемодани доставляли в Москву чи Київ.

Один з голів колгоспу якось мені розповів, як доставлялися оті делікатеси. Каже: нас, четверо чоловік – голів колгоспів веземо по два чемодани у поїзді. Але ж ті валізи однотипні. І два купе зайняті людьми з тими чемоданами. Щось підозріло дуже. Вже за Україною –  міліція  в поїзді. Ми по різних купе розійшлися. І все минулося. Сходимо в Москві, гуртуємося, бачимо –  нас якісь хлопці спортивної статури оточують.  Вони тільки до нас, а тут під’їжджають дві чорні  «цековські» машини – і хлопців як не було, вони ніби розчинилися.

Так-от, у цей горохівський підпільний цех кожен колгосп повинен був постачати бичків,  свиней, овець.

– Звісно, нічого не документалізувалося.

– Але виконувалося беззаперечно. Вже пізніше Гончаров розповідав мені. Дзвонить йому інструктор райкому: «Федір Лаврентійович, знаєте, що вам треба завтра завести бичка? Знаєте, куди».  А той – у відповідь: «Хай Іван Михайлович візьме мотузку і сам веде того бичка!» Це розлютило «хазяїна» – і наслідки не заставили довго чекати.

Два рази відбувалися, за вказівкою райкому, колгоспні збори, щоб звільнити Гончарова. Але люди були проти. Уявляєте, яке було господарство – 15 тисяч ВРХ (великої рогатої худоби)…  На третій раз, коли збори проводив тодішній секретар райкому Віктор Крамар,  розуміючи, що все одно зламають людей, Федір Лаврентійович написав заяву: «За станом здоров’я прошу звільнити мене з посади голови колгоспу». Заяву задовільнили. Після цього він поїхав у Володимир-Волинський район. Там Гончарову дали відсталий колгосп, він теж «підняв» це господарство. Але ж Семенцов, який став секретарем обкому, і звідти «прибрав» Гончарова. І він став завідуючим током.

Ніхто мені не давав завдання вивчити те, що коїлося (на прикладі долі Федора Лаврентійовича).   Матеріали я збирав і проводив розслідування потай від редакції. Внаслідок цього виявилося, що Семенцов одержав звання Героя Соцпраці  за фальшивими документами. Я звернувся в Москву (в архів Октябрской революції), мені надіслали копію характеристики, представлення до нагороди на Семенцова Івана Михайловича. Там сказано, що він був головою колгоспу імені Леніна, виростив  стільки-то, заслуговує… Всі підписи є». Стоп, мені казали: щось тут не те. Звертаюся в наш архів, прошу протокол зборів. Виявляється, колгосп імені Леніна утворився до того тільки  півтора року. Тоді об’єднали два господарства: імені Ілліча та імені Леніна. Фактично Семенцов керував  об’єднаним господарством півтора року. А всі показники колгоспу імені Ілліча  просто доплюсували до цього.  І видали – як досягнення господарства, яким керує Семенцов.

– Публікація, що  з’явилася на шпальтах «Правди України», стала громом посеред  ясного неба.

– Коли надрукували  матеріал (там не тільки ці факти), зчинилася велика буча. Приїхала комісія партійного контролю від  ЦК КПРС, від КПУ, створена була відповідна комісія у Волинському обкомі.  І коли я показав цей документ, вони всі взялися за голови. Потім були пленум, збори ветеранів… Коротше кажучи, Семенцову зробили групу інвалідності (хоч був здоровий, як бик) і  «пішли» з посади секретаря обкому.

– Ви говорили, що доля Гончарова, якого морально знищував вище згадуваний діяч, завершилася трагічно…

– На жаль. Сталася така  трагедія… Гончаров був за кермом свого «Запорожця». У вихідний день їхав (разом із дружиною, сином і двома онуками) з Берестечка мимо свого колишнього колгоспу. І в дорозі машина раптом отак скошується вбік, скочується в кювет і вибухає. Вибуховою  хвилею викидає одного онука через заднє вікно, другого витягнули люди, які випадково опинилися на місці аварії. І інші троє живцем згоріли.  Як машина ще горіла, мимо проїхав Семенцов. І не зупинився.

Цю машину швидко прибрали… На похорони ніхто із обкому не приїхав. Хоч і загинули три комуністи.

Потім я написав іще про одного голову колгоспу (за що потерпав ще більше, ніж за публікації про Семенцова), про підпільний готель обкому (там, до речі,  «Водоканал» зараз) – з прекрасною обстановкою, вишуканими спальнями, прямим зв’язком із Москвою, більярдним залом на 90 метрів… Там цілоденно була охорона. Ночували високопоставлені люди  – не нижче заввідділом ЦК.

– Ви в буквальному розумінні ризикували життям. Така принциповість вселяла віру в справедливість, якщо прийдуть  у владні  структури чесні, моральні, сильні, принципові люди. 

– Справді, журналістика вивела мене в політику...