Волонтер Або Саджайя: «Росія за 70 років відучила нас господарювати»

22 Квітня 2018, 10:00
Волонтер Або Саджайя 2109 Джерело: фото Романа Новосада
Волонтер Або Саджайя

Уродженець Грузії, житель села Терешківці Або Дуруйович Саджайя розповідає читачам про власні життєві пріоритети, а також глибоко аналізує стан українського суспільства.

«ШКОДУЮ, ЩО НЕ СТАВ СТУДЕНТОМ»

Про волонтера, громадського діяча, українця з грузинським походженням, жителя села Терешківці Або Саджайю мені порадили написати його односельці. Прикметно, що вони говорили про нього, не лише як про людину, що, народившись у Грузії, полюбила Україну, а й як про свідомого і щирого патріота, що має власний, оригінальний та неупереджений погляд на минуле та сучасне як і нашої, так і своєї країни.

Власне, у тому, що думки пана Або справді варті розголосу, я переконався із перших хвилин нашої розмови. Вирісши далеко за межами нашої держави, у Західній Грузії, в районі долині Колхіди, він досконало знає чотири діалекти своєї рідної мови, а також українську та російську. З місцевих жителів та сусідів мало хто називає Або Саджайю на ім’я. Річ у тім, що його мати, яка за походженням була білорускою, у дитинстві дала сину ще одне ім’я – Віталій. А терешківчани звикли називати його більш лагідно – Вітя.

Строкову службу Або Дуруйович проходив у Забайкаллі в далекій Читинській області Росії. Його батько попри утиски радянської влади працював фермером. Великих статків сім’я не мала, тому після демобілізації Або Саджайя поїхав в Україну на заробітки. Коли почалися революційні події у 1990-му, в Грузії знайти роботу було досить важко:  

– Коли у Грузії погіршився економічний стан, то я із товаришами вирішили приїхати сюди на роботу. Я собі так роздумав, що батько двох студентів не потягне, то поїду, підзароблю щось і продовжу навчання. Але так не вийшло... Шкодую, що так і не став студентом, не здобув вищої освіти. Згодом тут одружився, з’явилися діти… Мабуть тут я і закінчу своє життя.

Розмовляю на двох грузинських мовах, а коли приїхав сюди, то вивчив і українську. Мови, звичайно, можна і не знати, але є ще група таких людей, які, приїжджаючи сюди, не сприймають українську культуру. Я не з тих (посміхається. – Авт.) Якщо живеш тут, працюєш, то й треба намагатися прихилитися до культури і до людей.

ГОРОХІВЩИНА ЗУСТРІЛА ТЕПЛО

Людині, що потрапила у зовсім іншу країну, з іншою культурою та ментальністю важко адаптуватися. Цікавлюся, як ставилися у той час до будівельників доріг із Грузії люди.

– Скажу чесно, що за 28 років відколи я приїхав сюди, з 98% людей не мав ніяких проблем. Будували дороги у селах, люди нас тепло прийняли. Мені здається, що тут, у Терешківцях, мене вже на наступний рік рахували за свого. Українці більш м’які люди. У нас (грузинів – Авт.) інша ментальність, дещо інші цінності. А люди тут занадто вміють прощати і цим багато хто користується. Навіть на перших порах не було складно у спілкуванні. Навпаки, було цікаво. Я, коли жив у 1989 році у Вологді, то мав справу з росіянами, так у них на все було виправдання: «Ми рускі». Там було важче спільну мову з місцевими знайти. Різниця у менталітетах українців та росіян велика, хоч обоє мають слов’янські корені.

Коли у Забайкаллі служив, то там жили буряти (один з народів Росії). Так вони самі росіян не любили, солдатів Радянської армії не любили. Тепер я не можу зрозуміти, чому буряти приходять на Донбас і будують там «русскій мір», якщо росіяни фактично відібрали у них власну культуру.

У ЗОНІ КОНФЛІКТУ ПОПУЛІЗМ НЕ СПРАЦЬОВУЄ

Як тільки ми розпочинали розмову, Або Саджайя просив «не дуже багато згадувати про його волонтерську діяльність». Та все ж, потім розповів про те, як їздив у зону військового конфлікту, збирав продукти та кошти, допомагав українській армії. Ця діяльність для багатьох українців могла б стати прикладом того, як людина, що народилася серед зовсім іншої культури, може відчувати проблеми і болі українського народу і вбачати у волонтерській діяльності свій моральний обов’язок перед державою.

– У зону АТО я розвідникам у Лисичанськ возив джип. Пам’ятаю, як в’їжджали в місто, на арці побачили великий український тризуб. Це дуже здивувало, адже видно, що його там встановили ще задовго до початку збройного протистояння. Розмовляли там люди в основному російською, коли чули, що я звертаюся українською мовою, то питали: «Ви зі Львова?». Але нічого, спільну мову вдавалося знаходити.

Усі будинки в сільській місцевості там однакові, бо їх будувала держава під стандарт. Сподобався мені один комуніст, що був колись головою колгоспу. Він розповідав, що людей буквально змушували вести власне підсобне господарство. Навіть завозили у кожну хату комбікорм. А через тиждень той самий комбікорм вивозили назад, ніхто й не думав з ним щось робити. Не було в них такого хисту до ведення господарства, як у жителів Західної України.

«НАШЕ ПОКОЛІННЯ НЕ МОЖЕ НОРМАЛЬНО ПРАЦЮВАТИ»

Коли спілкуєшся з такими людьми, мимохідь розумієш, для того, щоб стати патріотом не достатньо кричати політичні гасла, найперше потрібна національна свідомість. Або Саджайя проводить паралелі між українським і грузинським народами, адже, як і перший, так і другий спочатку потрапили в лапи червоної репресивної машини, а згодом під маніакальне бажання сусіднього народу «все контролювати».  

– Якби не було Російської імперії збоку, то в Україні давно був би порядок. Колись мене запитали, що ми з росіянами не можемо там поділити. Нас п’ять мільйонів. Що ми здатні зробити проти такого монстра? Я ще тоді передбачав можливий сценарій анексії Криму та війни на Донбасі. Тепер, коли згадую, то з’являються якісь невизначені почуття. Історія повторюється, історія народу нічого не вчить. Ми просто наступаємо на одні й ті ж самі граблі.

Росія за 70 років відучила нас господарювати. Росіяни розбомбили мою країну раніше, а там де війна, то і криза, і безробіття, і відсутність перспектив… Їм подобається, коли їхня влада утискає інші народи.

Наше покоління не може нормально працювати. Люди не навчилися знаходити собі роботу. Соціальні допомоги неробам ж виплачують. А у прикордонній зоні людям навіть якщо дати нормальну роботу, вони працювати не будуть, бо це їм не вигідно. Патріотизмом там навіть і не пахло, Україна їм не потрібна – як на Сході так і на Заході.

За 70 років відучилися господарювати люди. Ешелонами справжніх українських і грузинських господарів вивозили у Сибір. У мене обидва діди сиділи за одну корову.

«НАЙБІЛЬШЕ НЕ ЛЮБЛЮ ПРИСТОСУВАНСТВА»

Зараз триває переосмислення цінностей – лунають заклики до нових повстань та революцій. Або Саджайя глибоко аналізує непрості події сучасності, що кардинально змінили життя нашої країни.

− Від Майдану чекали зовсім іншого. Я чекав чогось іншого. Я підтримував учасників Майдану і підтримую сьогодні, їхню жертовність, але все ж там були люди, які за рахунок непростих політичних подій зробили собі кар’єру...

Надія одна – молоде покоління. У нього інший погляд. У нас все буде добре, якщо молодь навчиться краще і об’ємніше думати. У нас колись були інші цінності та пріоритети, які почасту нав’язувала нам комуністична система.

Скажу одну історію про себе. Із сьомого по восьмий клас я мав навчатися у математичній школі. Від мого села до районного центру – 17 кілометрів. Мене привіз сусід, покинув у районному центрі, де стояв той «Ікарус», що мав нас відвезти. А я забув до сорочки почепити комсомольського значка. Нас проводжала партійна еліта і сам особисто секретар райкому комсомолу. Коли він побачив, що на мені нема значка, то сказав: «Геть з автобуса!» Так я і не поступив далі…

Що цікаво, що уже коли у нас починався національний рух, той секретар проводив патріотичний мітинг проти комуністів. Гарно так, усі плескають, а тільки я один сиджу ображений. Той чоловік, що зламав, по суті, моє життя через комсомольського значка, зараз став патріотом. Часом треба подумати: от є національні лідери, чи все вони правильно говорять, чи підігрують кому треба.

* * *

…Нещодавно Або Саджайя святкував свій півстолітній ювілей. Із п’ятдесяти років двадцять вісім він прожив на території України. До речі, так і не отримав громадянства, хоча можливостей, щоб його здобути, мав предостатньо: «Навіщо мені це? До влади не рвуся, а так мені прав повністю вистачає», − додає пан Або.

− Україна вже стала мені рідною. Тут моя сім’я, мої діти. Я буду старатися будь-яким способом допомогти своїй країні: чи то волонтерством, чи працею. Любімо свою країну, не повторюймо помилок предків, не поступаймося нікому у принципах і все в нас буде добре!

Роман НОВОСАД

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39