Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Є родина, але повністю, сказати, відказалася від мене», - горохівський безхатько мріє про дім та борщ

16:40 08.06.2018
1067

Допис про горохівчанина Івана Стасюка, який живе під сходами будинку на проспекті Соборності, зібрав чимало перепостів і лайків у соцмережі Facebook.

Після цього про безхатька написали чи не всі луцькі ЗМІ, а сюжет про чоловіка, за ліжко якому править купа одягу, «прокрутили» на телебаченні. Стасюк став майже зіркою і каже, що його часто впізнають, але життя відтоді особливо не змінилося - він і далі живе під сходами, їсть те, що принесуть, та по півдня бачить тільки ноги покупців, які приходять до магазину, - пише Василина Боруцька на сайті ВолиньPost.

Часом до нього хтось заговорить, часом дадуть якихось харчів чи квасу, але найчастіші гості тут голуби – вони приходять збирати крихти, які лишилися від вчорашнього хліба.

«Куди я – туди й вони за мною», - киває Стасюк. Голуби, це, звісно, добре, але безхатько хоче нарешті знайти своє пристанище - через хвору ногу йому потрібен догляд.

Півжиття по електричках

Іван Стасюк каже, що те, що про нього пишуть «в інтернетах» - правда. Йому 47 років, він народився в селі Іванівка Горохівського району і є інвалідом дитинства. Деякий час він жив в інтернаті у селі Сенкевичівка, згодом - працював у колгоспі.

«Різноробочим був. Потім на хазяїна робив у селі Новосілки, там свиней глядів, на підсобному хазяйстві був. Трохи порав, от таке… Потім мусив піти, як почав ходити на костилях і став негоден… За трохи пішов по електричках, бо сестри не приймали, не хотіли, щоб я був», - провадить далі безхатько. Розповідає, що має родичів, але тепер живе на вулиці, бо нікому не потрібен.

«Є родина, але повністю, сказати, відказалася від мене. Є мамина сестра, в Нововолинську живе, мамин брат є, а мама померла… Я вже старший мужчина, кому я тепер потрібен? В мене і в Луцьку родичі є по батьковій лінії, якби хтіли найти мене, то в інтернеті багато писали, могли би вже найти. Я ж кажу – нікому я не потрібний... Поки молодий був, міг щось робити, то потрібний був», - розповідає безхатько. Колись його забирали в реабілітаційний центр, але він там пробув лише кілька днів. Лишатися не захотів сам».

«То віруючі були, село Новосілки. Там ні отдихнути не можна вдень, ні поспати, бо я був з ногою. Я не захотів, бо я є людина православна», - додає чоловік.

Тривалий час він просив милостиню в електричках, особливо взимку, коли треба було десь сховатися від морозів. Співати не вміє, тому просто прохав у людей допомоги. Одного разу, каже, стало геть погано - в електричці в нього стався інсульт.

«Я тоді так і впав з костилями і не міг ходити. Тоді в лікарні полежав, одійшов, і отаке життя. Я по електричках багато років провів, так і можете писати – півжиття по електричках», - каже безхатько.

«Дім» під сходами

Своє маленьке «обійстя» у Луцьку Стасюк облаштував, з чого було – старий одяг і речі, які приносять незнайомі люди, великі пляшки з води, літні тапочки. Має імпровізовану подушку із сидіння та справжню ковдру, яку весною, коли безхатько ще міг нормально ходити, дали віруючі – пригадує, що тоді йому привезли багато «гуманітарки». До того, попри весняний холод, він вкривався тільки тонким покривалом.

Як давно «перекочував» до Луцька, безхатько точно відповісти не може – каже, тяжке питання, але згодом додає – точно вже кілька років, як тут. Поки жив під сходами траплялося всяке: і допомагали, і поліцію до нього викликали. Нещодавно про чоловіка написали у мережі, і відтоді у нього кілька разів були журналісти із телебачення, які розповіли про його ногу та те, що він потребує милиць.

«Я відморозив ногу. Я не знаю, де я її відморозив, але тут мене коли начали знімати, то після того мене доставили в лікарню, помогли трохи. Я там пробув не дуже довго та й забрався», - пригадує Стасюк. В медзакладі кілька разів бували працівники соцслужб, і навіть один раз приходили «під сходи», але не застали безхатька. Чоловік каже, що після «шуміхи» приїжджав навіть депутат, чи то «від депутата», і демонструє візитку, яка захована серед його речей. Мовляв, жінці, яка трохи допомагає безхатьку, казали звертатися за потреби.

Інколи він просить перехожих викликати йому «швидку», щоб лікарі вкололи знеболювальне. Інколи ж намагається притупити біль алкоголем.

«То не секрет. Я не часто випиваю, можу якогось вина купити - як маю пару рублів, поїду собі на «Юбілейний», куплю пляшечку і мені легше на ноги. Я скажу так – вип’ю і легше мені на ноги, не так мені догорають, розумієте? Буває болить, що не можу встати», - зітхає чоловік.


Часом допомагають, часом роблять вигляд, що мене не бачать

«Декотрі люди погодилися їсти приносити і я виживаю так. От жінка з цього під’їзду (вказує на будинок, - ред.) часом приносить, то так я і живу… Деякі люди приносять мені гуманітарку переодітися, але деякі приходять і навіть обкрадають… Знаю, що за люди, вони живуть тут недалеко – коротше, синяки. Навіть баклажку води, що люди принесли, то й то забрали», - вказує безхатько на місце, де зазвичай тримає пляшки з водою.

Але світ не без добрих людей - Стасюк розповідає, що на вихідних ходить просити милостиню до церкви біля Там-Таму. Йому приносять хліб, булочки, солодку воду та навіть дають гроші. Тут він також зустрів чоловіка, який відвозив безхатька до лікарні.

«То він мене біля церкви і побачив. Він не священик, проста людина. Він мені викликав скору і багато чого допоміг, я не мав ні копійки. Він мене навіть як тепер побачить, то купує води солодкої, то булочку, поїсти. Останній раз, як я його бачив, то він мені бинт купував, перекис і йод.... Я вже, правда, десь пару місяців, як його бачив. Його звати Юра», - розповів Стасюк. Часом люди із закладів поблизу набирають йому води, а кілька днів тому після публікації в інтернеті принесли милиці.


«В мене колись були, та їх потім забрали. А це мужчина побачив в інтернеті та й приніс мені костилі. Я тільки що забувся, як звати його. Сам він родом із Володимира-Волинського, а тут в Луцьку живе», - показує Іван Стасюк нове надбання. З милицями стало трохи легше, тому тепер безхатько ходить по кілька годин на день чи повільно кульгає до магазинчиків поблизу, аби винести сміття.

«Життя тяжке, але шо ж зробиш. Так і мучуся. Є й хто помагає, є, хто тільки боком дивиться. От з ларька дівчина, то як винесу їм сміття, помагає мені - вчора підійшов до неї, дала хот-дога, квасу, бо я хоч і на костилях, то винесу їй мусор. На життя треба щось заробити, щоб поїсти», - додає чоловік.

Ввечері він іноді виходить у двори, трохи посидіти, але йому не завжди там раді – вже кілька тижнів чоловік кашляє.

«Посиджу там в дворику, - зітхає чоловік. Але мені не завжди дозволяють – кажуть, ви хворі, може, туберкульоз маєте. Забороняють, понімаєте?... Я людина проста, я і з дітьми люблю побавитися, але мені не дозволяють. Може воно й так».

У зв'язку з інвалідністю Стасюк отримує пенсію, тому кожного місяця він з нетерпінням чекає «17 числа». Але, аби отримати виплати, треба їхати до села, а нині з цим важко. І хоч безхатько вже звик до життя на вулиці, каже, що хотів би, аби його забрали в притулок на «постійне місце».

«Мені розказували, що на ГПЗ є такий, що там приймають на переночівлю, - пригадує чоловік. Мені треба постійне місце, хоч би так, щоб хтось доглядав, і щоб в лікарню завезти. Мені без врачів тяжко, я не можу. Приїдуть обезболююче вколять - мені легше…

Я був би дуже вдячний, якби мене забрали, мені вже тут надоїло. Я вже кілька тижнів холодний і голодний, на одній воді. Мені часом винесуть поїсти, а часом не несуть. А хочеться, щось такого, знаєте, рідкого з’їсти. Я вже й не пам’ятаю, коли їв борщ».






25 червня
Вчора
23.06.2018
22.06.2018
21.06.2018
20.06.2018
19.06.2018
18.06.2018
17.06.2018
-->
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин