Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Життя після війни бійців з Горохівщини
12:49 09.01.2017

Кожен вкладає у слово «війна» свій зміст. Хтось завмираючи дивиться теленовини, хтось із острахом везе бійцям харчі. І є чимало тих, хто сміливо бере зброю і веде бій із ворогом заради ліпшого майбутнього свої України.

Інформаційне агентство Волинські Новини зробило підбірку новин про те, як складалося життя героїв після повернення додому.

ЗНОВУ В БІЙ!

Нерідко трапляється, коли після демобілізації, наші молодики підписують контракт та знову йдуть захищати державу. Двоє волинських бійців, Михайло Ліщина із Шклиня і Тарас Гуржій із Вільхівки Горохівського району, вже пройшли нелегкий бойовий шлях у зоні АТО. Хлопці зробили єдиний вмотивований вибір – служити Україні, її народові.

Навесні 2016 року вони підписали угоду на контрактну службу в Збройних силах України, разом пройшли військову перепідготовку в 184-му навчальному Центрі національної академії сухопутних військ України в Старичах Львівської області.

Михайло Ліщина, колишній випускник Волинського технікуму Національного університету харчових технологій, за спеціальністю – електромеханік електронних обчислювальних машин, пройшов солдатом чималий бойовий і складний шлях у складі колишньої 51-ої ОМБ, побувавши й виживши в «найгарячіших точках». Його надійний друг Тарас Гуржій був на неоголошеній війні танкістом у 72-ій ОГМБ – гвардійській. Він, старший солдат, був і водієм-механіком, і стрільцем, і командиром танку.

Михайло і Тарас переконалися, що красномовніше характеризують людину не слова, а вчинки.

Таких героїв на Волині чимало. Приміром, Олександр Савчук ще у 2014-ому у складі 12-го батальйону об’їздив Луганську і Донецьку області. Він – водій медслужби. Цікава історія із позивним Сашка – «Баба Люба». Це прізвисько закріпилося за ним після того, як луцькі волонтери переобладнали мікроавтобус у шпиталь на колесах і написали на ньому «Бабба Люба». Кермувати в самісіньку зону АТО випало саме йому.

Колись давно Сашко працював техніком із озвучування фільмів у народній аматорській кіностудії «Волинь» під керівництвом нині вже покійного Бориса Ревенка. Це фактично був його перший «хліб». Знання відеозйомки виручали потім ще не раз. Він, як і багато тих, хто знав цю справу, знімав весілля.

20 лютого 2014 року, коли відбувався масовий розстріл у Києві, під свист куль, Олександр Савчук документував події на відео, а потім допомагав носити поранених поблизу Жовтневого палацу. Найбільшою перемогою Майдану він називає об’єднання українців як нації. І не менш важливим для нього є те, що колишня дружина – етнічна росіянка – лишилася в Україні і носить тепер вишиванку. Тому й каже: «Ми нічого на Майдані не відвоювали і не вивоювали. Ми просто стали нацією».

ВІЙНА ПОЕТИЧНИМИ РЯДКАМИ

Війна, яка невпинно забирає життя, це та тема, яка з дитинства бринить мінором в душі Олени Сітовської – звичайної сільської жінки, яка після важкої зміни на хлібопекарні чи щоденних господарських турбот завжди знаходить вільну хвилинку, аби погортати сторінки нової книги, принесеної з бібліотеки, або вилити на папері власні пережиті відчуття.

Самобутня авторка з села Немир Рожищенського району, активна читачка сільської бібліотеки, учасниця художньої самодіяльності, дбайлива господиня, в хвилини морального неспокою, коли душа озивається болем, часто записує власні думки на папері. А життєвих випробувань доля посилала жінці чимало. Перший свій поетичний твір, жінка присвятила 70-річчю неньки Катерини Троцюк.

Мужній жінці, мамі героя-афганця Юрія Троцюка, у якої ще й досі не висохли сльози за втраченим життям її дитини, що забрала чужа далека війна. У пам’яті дев’ятирічної Оленки назавжди закарбувався той страшний день, коли все село прийшло прощатись з братом Юрієм.

«Приїхав син, і не вітається, і не цілує,

Лежить в труні і вже не чує,

Що плаче мати,

І батько ніччю ходить біля хати», – вилила болем ті спогади згодом у поетичних рядках Олена Сітовська.

Довідка ВН: ТРОЦЮК Юрій Леонідович, народився 7 липня 1966 у селі Доросині Рожищенського району. Після закінчення середньої школи навчався у Луцькому ПТУ №1. Призваний в армію 16 квітня 1985 року. Потім воював у Республіці Афганістан. Старший сержант. Загинув у бою 24 червня 1986 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю Воїну — інтернаціоналісту від вдячного афганського народу (посмертно). Похований у рідному селі.

Сьогодні, у дні неоголошеної війни, коли на Донбасі гинуть молоді хлопці, Олена Леонтіївна, як мама двох синів, добре розуміє переживання і відчуття своєї неньки. Знає напевно, чому завчасно посивіла мати, чому стали порожніми і сумними її очі, які колись так горіли життям.

Війна! Ні сну, ні спокою уже немає,

І лише думка за дитя…

Мати сина з війни виглядає,

Якого народила для життя.

Це слова поезії, яку Олена Сітовська написала на честь відкриття меморіальної дошки пам’яті брату Юрію у рідній Доросинівській школі, не тільки дуже вдало передали душевний стан її неньки Катерини Троцюк, а й співзвучні нашому сьогоденню. Бо не одна матір та дружина нині плаче і молиться до Всевишнього за своїх синів та чоловіків, за їхнє щасливе повернення зі сходу.

РЯТІВНА СОЛОМИНКА, ЩО ЗВЕТЬСЯ ЛЮБОВʼЮ

Кажуть, що любов рятує життя. Герої наступних історій не лише погоджуються із цим твердженням, а й запевняють, що завдяки підтримці коханих змогли побороти зневіру та відчай.

Про 28-річного Павла Чайку – героя АТО з позивним «Сігл», який пройшов «Дебальцівську мʼясорубку» і двічі вистояв у Донецькому аеропорту, - писали чи не всі українські ЗМІ. Про те, як молодий командир розвідки 79-ої бригади викрав з Марʼїнки «сепарський» КамАЗ, як після важкого поранення, не долікувавшись, втік з госпіталю на передову, - знає уся країна.

Як раніше повідомляло Інформаційне агентство Волинські Новини, за свій героїзм Павло нагороджений орденом «За мужність» III, II і I ступенів. До недавнього часу в Україні були всього три повні кавалери ордену «За мужність»: письменник Вадим Пеунов, призер Паралімпійських ігор з плавання Віктор Смірнов і альпініст Владислав Терзиул. За час АТО цей список поповнили двоє офіцерів: командир загону спецназу «Морські котики» Едуард Шевченко з Очакова і його земляк – Миколаївський десантник Павло Чайка. Павло двічі був поранений і не раз був наодинці зі смертю, але, як справжній розвідник, приховував це навіть від батьків.

Про свої нагороди Павло говорить досить спокійно, бо головною вважає зустріч із коханою жінкою, яка увесь час чекала його вдома.

«Про свій перший орден «За мужність» я дізнався від волонтера Наталі Завадської. Вона побачила моє прізвище на сайті Президента України в списку нагороджених. Я пішов у штаб. Там сказали: «Та чого ти, Чайка? Он твій орден, бери!». Підійшов до ящика, на який мені вказали, там було повно коробочок з орденами. Другий орден я отримав після другого виходу з Донецького аеропорту, третій - після Логвінова. Нагороджував особисто міністр оборони», - каже воїн.

А щодо найважливішого дня в житті, розповідає, що пропозицію своїй майбутній дружині Вікторії зробив 21 вересня 2016 року. Ретельно готувався. Купив обручку, кульки у формі сердечок, 151 білу троянду і свічки.

«У Миколаєві такий букет не дістанеш, довелося замовляти в Дніпрі. Власниця квіткового магазину була під таким враженням, що привезла квіти на своїй машині просто до мене додому. Складність була в іншому, щоб Віка не побачила сюрприз завчасно. Я випровадив її з дому, а сам поміняв в дверях замок», - пригадує закоханий.

Із усмішкою пригадує все це і сама Віка.

«Того дня Паша мене покликав нібито на зустріч зі своїми друзями, яка повинна була відбутися в центрі міста. Я дуже довго його чекала. Раптом Паша дзвонить: «Їдь додому». Я була здивована. А коли зайшла в квартиру, обімліла. Горять свічки, всюди кульки у формі серця, а пелюстками троянд викладений напис: «Віка, виходь за мене заміж». Паша став на одне коліно і поставив найголовніше питання. Я погодилася», - каже дівчина.

Військові чоловіки уміють дивувати. Молодята розписалися через тиждень. В РАЦС пішли удвох, особливо не вбиралися.

«А влітку плануємо покликати друзів і зіграти весілля. Можливо, поїдемо в подорож. Коли остаточно видужаю, разом стрибнемо з парашутом. Взагалі, багато чого плануємо і про багато що мріємо. Віримо, що попереду у нас тільки хороші і світлі події. Найголовніше - ми разом і любимо один одного», - розповів Павло.

А ось волинський боєць Юрій Букія, який брав участь в найактивніших боях на сході, був в «Іловайському котлі», де і потрапив в полон, довірив таємницю свого перебування лише коханій. Потім саме вона допомогла йому повернутися до щоденного життя.

Протягом трьох тижнів чоловік був у полоні. Коли повернувся додому, то відразу зустрівся зі своєю подругою-поетесою Оленою Шторм. Раніше вони спілкувалися лише віртуально.

«Вона - одна з небагатьох людей, яка дійсно знала, де я, що я роблю, чи живий. Більшість друзів, навіть найближчих, не знали, де я. Вона знала все. Витягувала мене з того всього. Бувало, гуляємо парком, і я під тим деревом вже спав би, там може снайпер укритися. Дивлюсь в кожне вікно, з якого можна стріляти. Такий був переляканий. Розумію, що на мирній території, але теж шукаю позицію, звідки можуть стріляти», - розповідає Юрій.

Окрім адаптації до буденного життя, його чекали й інші неприємні сюрпризи. Приміром, невиплати за його контузію, відсутність підтримки від держави.

Добиватися своїх прав та пільг йому теж допомагала Олена. Але дівчина не намагається приміряти на себе роль «сучасної героїні» і казала, що потрібно підтримувати чоловіків, а не «оплакувати».

«Я думаю, що трохи треба відійти від цієї традиційної схеми «оплакування» чоловіка, як я кажу. На війні людина звикає до побратимських стосунків і йому перш за все потрібен друг. Дружина має говорити, що він сильний, нормальний, і якось підтримувати, підбадьорювати в реальному житті. І якщо вона не буде цього робити, а буде тільки оплакувати, що «ой ти ж бідненький, ти ж стільки там пережив, ось тобі найбільша тарілочка борщу», і власне через це чоловіки, я вважаю, і спиваються, тому що в них вмикається якась внутрішня дитина. А дорослу людину навпаки треба стимулювати до дорослих вчинків і казати, що «ти повернувся з АТО, і добре, класно, що ти повернувся, так, давай, відстоюй тут те, за що ти воював там», - наголошує дівчина.

Згадуючи все пережите разом, своє заміжжя через півроку після знайомства, сімʼя вважає, що війна влаштовує перевірку на справжність і друзям, і родинам, адже щирі стосунки попри все тільки міцнішають.

неЖІНОЧА СПРАВА

Попри те, що вважають, ніби війна – то не жіноча справа, тендітні панянки із характерами воїнів не втомлюються доводити протилежне.

«Головна проблема для мене в армії – це розмір одягу. А ще те, що держава просто не помічає існування жінки в армії. Жодна з дівчат, які воюють у «добробатах», не були забезпечені одягом, взуттям, засобами гігієни та самозахисту. Та й ті, що в регулярній армії, отримали хіба що форму, але на пʼять розмірів більшу, ніж треба. Для дівчат не виділяють навіть окремого приміщення – вони живуть у кімнаті, де мешкає 180 чоловіків. У нашому батальйоні до жінки ставляться з повагою, але це, звісно, залежить від того, як себе людина поставить. Нашим дівчатам із медичного взводу виділили окремий будиночок», – розповідає санінструктор батальйону «Азов» Олена Мосійчук із позивним «Мальок».

Так дівчину назвали, бо вона найменша в батальйоні, як каже сама Олена: «Маленька буйна рибка». Вона пішла на війну, бо розуміла, що якщо друзі будуть поранені, краще вона надасть їм допомогу, ніж той, хто в цьому нічого не тямить. Вона має дві державні нагороди: орден «За відмінну військову службу Україні», вручений Президентом України, та орден «Народний герой України». «Українці можуть пишатися тим, що ми – дружня нація. Якби не допомога волонтерів, багатьох із військових уже не було б серед живих. Пишаємося, що весь народ прокинувся», – каже дівчина.

Олена Білозерська з ДУК Правий сектор запевняє, що хлопці намагаються оберігати дівчат на війні, не залучати їх до ризикованих завдань. «Зі мною завжди поруч мій чоловік і моє чотирилапе, хвостате дитя – кіт Ватник. Після мого першого бою кошеня прибилося до мене, тож я залишила його, виростила. Він скрізь зі мною, коли горіла наша база, я ледь врятувалася, мене викинуло вибухом, на нозі порвало зв’язки. Але мій кіт навіть тоді був поряд, його шерсть горіла, він погасив її об сніг. Тварина після такого жахіття могла б втекти, біс його знає куди, у село якесь, до людей, але Ватник дочекався, доки стихне полум’я, і нявчав, щоб ми його знайшли», - каже пані Олена.

Керівник центру підтримки аеророзвідки, координатора проекту соціологічних досліджень «Жінки на війні» Марія Берлінська каже, що на сучасній війні жінки дуже вмотивовані.

«На війні жінки зазнають постійної дискримінації, їх оформляють у наказах як «директора бані» чи «бібліотекаря», а вони служать медиками, розвідниками, снайперами. Дуже часто вони не можуть отримати статус учасника бойових дій», - наголошує Берлінська.

Полковник Міноборони Вікторія Парада навела таку статистику: у антитерористичній операції на сході України взяли участь 938 жінок-військових. Але це – лише в регулярних частинах (без добровольчих батальйонів). Загалом службу у ЗСУ наразі проходить близько 14,5 тисячі жінок-військових. Ще 30,5 тисячі працюють у Збройних силах. Повідомляють, що близько двох тисяч жінок – офіцери, 35 із них перебувають на керівних посадах у Міноборони, Генштабі та ЗСУ.

«У сучасних військових конфліктах перемог не буває – є лише проблеми. А жінці завжди було надзвичайно складно реалізувати себе в чоловічих професіях», – наголосила полковник.

Статистика переконує, що жінки абсолютно не слабка стать, а подекуди й сильніша.

ВІДНАЙТИ ГАРМОНІЮ ДОПОМАГАЄ ТВОРЧІСТЬ

Часто чоловіки повертаються з війни зовсім іншими людьми. Стрілянина, поранення, смерть побратимів лишають неймовірний відбиток на їхній психіці. І, повернувшись додому, хлопці не можуть оговтатися ще дуже довгий час. В такі моменти рятує сімʼя і творчість. Побачивши жахи війни, молодики прагнуть віднайти гармонію в собі і знову стати такими, якими їх люблять рідні.

Військовослужбовець Руслан Шашаюк, який переніс мікроінсульт та деякий час не міг розмовляти, зміг повернутися до життя завдяки мистецтву. Чоловік створює власноруч дивовижні образи на склі.

Хист до малювання Руслан відкрив у собі, перебуваючи на реабілітації в Ізках у рамках проекту «Зігрій душу», який Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» реалізовує спільно з волонтерами.

«Бог дав мені талант, бо я раніше був далекий від малювання. Хоча ці таланти є у нас від народження, потрібно тільки зуміти відкрити їх у собі», – переконаний Руслан.

Чоловік вступив до університету на юридичний факультет. Проте вже на першій сесії зрозумів, що стан здоров’я не дозволить йому отримати якісні знання. Тоді військовослужбовець перевівся на спеціальність «Образотворче мистецтво». Паралельно навчається в Іконописній школі Українського Католицького Університету.

Руслан знайшов душевний спокій у малюванні. Це заняття приносить чоловікові не лише задоволення, а й стає своєрідною арт-терапією, розслабляє та врівноважує. Переважно чоловік малює образи на склі. Окрім цього, у своїх роботах він хоче зберегти історію «Айдару», історію російсько-української війни, обличчя волонтерів. Створені картини військовослужбовець роздаровує або виставляє на аукціон, а кошти віддає тим, кому вони потрібні.

Знайшов сили, Руслан адаптуватися до мирного життя. Тепер своїм прикладом він допомагає тим, хто близький йому по духу – військовослужбовцям, які пережили жах війни.

Досвідчений боєць та спортсмен Андрій Соломін теж віднедавна став художником. Все життя молодик займався спортом. Коли побачив оголошення «Бійцям АТО - безкоштовний спортзал», не оминув його увагою. Там хлопцеві запропонували поїхати на реабілітацію «Зігрій душу», організовану волонтерами з Ковеля.

«Реабілітації я не потребував, але організатори переконали спробувати. Так я потрапив влітку до «Лісової пісні», познайомився з викладачами арт-терапії і взагалі почав малювати. З нами працювала художниця з Луцька Тетяна Мялковська. Ми потоваришували, почали малювати разом – працювали над оформленням стін дитячої кімнати в оздоровчому центрі в Карпатах і не лише. А потім я прийшов до Тетяни зі своїм проектом, хотів створити справжнє дерево роду», - розповідає Андрій. Тетяна Мялковська проект Андрія підтримала і результат спільної праці солдата і художниці презентували в Галереї мистецтв у Луцьку.

Як саме допомагає малювання, Андрій розповідає охоче.

«У живописі я знаходжу спокій. І малювати люблю неодмінно на самоті. Художником себе поки не бачу, але отримую колосальне задоволення від самого процесу. Багато хто дивується, як може бути солдат і художник в одній людині, мовляв, це як вогонь і вода. Та я мабуть іще не зовсім художник і вже трішки не солдат. В одному фільмі я почув фразу, що кожна людина – трішки художник», - ділиться враженнями хлопець.

У ЧОМУ СИЛА, БРАТЕ?

Цей чоловʼяга точно знає у чому сила! Свою віддушину він віднайшов у спорті.

Лучанин Володимир Повх, ветеран МВС та учасник АТО, який посів третє місце у чемпіонаті світу з самбо серед майстрів у Хорватії, попри поважний вік не припиняє займатися спортом та готовий знову у разі потреби зголоситися добровольцем на схід.

Як розповів сам Володимир, у рамках чемпіонату світу серед майстрів з самбо, 20-23 жовтня відбувся у місті Пореч (Хорватія), змагалися ветерани віком від 35 років у п’яти вікових групах. Він виступав у віковій групі 55-59 років. У змаганнях брали участь, окрім українців, росіяни, казахи, французи, американці та представники інших країн.

Ще до початку змагань Володимир Повх переміг у чемпіонаті України, до того ж, він був єдиним серед спортсменів збірної України учасником АТО. Він зазначив, що для участі в такому чемпіонаті потрібно підтримувати фізичну форму, тренуватися. Попри відсутність повноцінної підготовки до змагань (зборів чи тривалих тренувань), він посів призове третє місце.

Щодо складності змагань, спортсмен зауважив, що чимало залежало від жеребкування. Зокрема, йому довелося змагатися зі спортсменом, що згодом посів перше місце. У сумі спортсмени з України здобули 14 нагород – три золоті, п’ять срібних та шість бронзових.

Володимир Повх розповів, що займатися самбо розпочав ще до служби в армії, згодом служив у внутрішніх військах, де продовжував заняття, після чого пішов в органи внутрішніх справ, працював в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю, згодом пішов на пенсію з вислугою років. Згадуючи роки служби в МВС, він зазначає, що 1990-ті роки відзначалися постійною контрабандою спирту в Польщу. В АТО вдалося потрапити завдяки заняттям спортом, - переконаний спортсмен.

У військкомат чоловік прийшов у 2014 році, у віці 53 роки, аби зголоситися добровольцем. Втім, його «відфутболили», вказавши на вік та статус пенсіонера, але порадили, зважаючи на те, що він працював в органах внутрішніх справ, спробувати зголоситися у роту «Світязь». Отже, після військкомату Володимир Повх звернувся до начальника ГУ УМВС у Волинській області. Той сказав, що, якщо ветеран пройде медичну комісію, його візьмуть. Успішно пройшовши медичну комісію, він потрапив до лав роти «Світязь», ставши найстаршим за віком серед бійців роти.

Потрапити в Іловайськ йому не довелося, але фізична підготовка ветерану МВС стала у нагоді у Вуглегірську, в 12 кілометрах від міста Дебальцеве. Після того, як ворог розбив їхню техніку, командир роти Олександр Фацевич ухвалив правильне рішення «вийти ногами». Сепаратисти пропонували їм здатися, але бійці «Світязя» не погодилися. Командиру вдалося успішно вивести усіх бійців роти з котла. Йшли балкою, не піднімаючись нагору, щоб не виявити свої місця розташування.

Саме під час найдраматичнішого періоду у Вуглегірську Володимир Повх відсвяткував свій 54-ий день народження – 23-го січня, за декілька днів до того, як їх почали особливо точно бомбардувати. Тоді Олександр Фацевич звернув увагу бійців на те, що в роті служать чоловіки, майже вдвічі старші за свого командира. Оскільки вийти з оточення вдалося 31-го січня, саме цей день відтоді Володимир Повх вважає своїм днем народження. Рік потому він відзначив цю дату разом з бійцями роти «Світязь». Після виходу з Вуглегірська Володимир Повх отримав нагрудний знак «За відзнаку у службі» від Міністра внутрішніх справ та прослужив ще три місяці.

Звільнившись у 2015 році, спортсмен вирішив влаштувати для себе психологічну реабілітацію, беручи участь у чемпіонатах з самбо. Так, торік перше місце у своїй віковій категорії він посів у турнірі ветеранів пам’яті героїв Чорнобиля, що відбувався у місті Славутич та у чемпіонаті України серед майстрів у Каролино-Бугаз на Одещині.

Історія ще одного волинянина Артема Коленди теж припала до душі нашим читачам у минулому році. Підтягнутий, спортивний, з конкретними перспективами на життя, Артем не міг стояти осторонь подій, що відбувались на Донбасі. Тож прийняв виважене рішення і добровільно пішов у військкомат. Розвідник-сапер - саме таку військову професію мав Артем Коленда, одну з найнебезпечніших на війні. Їх третій окремий полк спеціального призначення Збройних сил України виконував різноманітні завдання: проводив розвідувальні операції території, якою мала проходити колона техніки, виявляв наявні замінування, розчищав, охороняв доставку техніки, виводив з передової пошкоджені бойові машини для ремонту.

Сьогодні, повернувшись додому, учасник АТО Артем Коленда докладає усіх зусиль, аби зорганізувати у рідному Рожищі секцію бойового мистецтва джиу-джитсу, бо це не просто спорт, цікаве проведення вільного часу, це виховання та здоров’я, а Україні потрібні виховані та здорові патріоти.

Завершуючи наш «хіт-парад» статей, присвячених нашим героям, які повернулися з війни, Інформаційне агентство Волинські Новини бажає усім боронителям нашої української землі, перш за все, міцного здоровʼя, незгасаючого бойового духу, належної підтримки від рідних та держави. Низький вам уклін!

Автори Анна та Вадим Панафідіни

Коментарі

нет войне

15:27 09.01.2017

Жиды , что воруют в Украине пусть защищают страну... Есть евреи - живут в основном в Израиле, у них есть законы, права, сажают за коррупцию. Есть жиды - сволочи и мрази, воруют не зная мер, когда им мешают воровать сразу орут об ущемлении прав и антисемитизме.

sandra

16:04 05.06.2017

Привіт, я Сандра Вільямс Після того, як у відносинах з Андерсоном протягом багатьох років, він порвав зі мною, я зробив все можливе, щоб повернути його, але все було марно, я хотів його назад стільки через любов у мене є для нього, я благала його з усім, я зробив обіцянку, але він відмовився. Я пояснив свою проблему з моїм другом, і вона запропонувала мені швидше звернутися до заклинателя заклинання, які могли б допомогти мені кинути заклинання, щоб повернути його назад, але я той тип, який ніколи не вірив в заклинання, у мене не було вибору, окрім як спробувати, я поштою заклинателя, і він сказав мені, що не було ніяких проблем, що все буде в порядку, перш ніж три дні, що мій колишній повернеться до мене ще за три дні, він кинув заклинання і на подив у другий день, це було близько 4 мкм. Мій колишній подзвонив мені, я був так здивований, я відповів на дзвінок, і все, що він сказав, що він був дуже шкода за все, що сталося, що він хотів, щоб повернутися до нього, що він любить мене так сильно. Я був такий щасливий, і пішов до нього, що було, як ми почали жити разом щасливо знову. З тих пір я зробив обіцянку, що хтось я знаю, що є проблема відносини, я б допомогти такій людині, посилаючись його або її єдиним реальним і потужним заклинателем, який допоміг мені з моєю проблемою. електронна пошта: AKOBESPIRITUALHOME40@gmail.com ви можете відправити його, якщо вам потрібна його допомога в ваших відносинах або будь-якого іншого випадку.

1) привороти
2) Втрачені привороти
3) Розлучення Заклинання
4) Шлюб Spells
5) зв'язує заклинання.
6) Розпад Заклинання
7) Вигнати минуле Lover
8.) Ви хочете бути підвищений в офісі / Лотереї заклинання
9) хочуть, щоб задовольнити свій коханий
Зв'язатися з великою людиною, якщо у вас виникли будь-які проблеми для довгострокового рішення
через AKOBESPIRITUALHOME40@gmail.com

20 листопада
Сьогодні
Вчора
18.11.2017
17.11.2017
-->
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин