Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Валентин Мороз
Валентин Мороз

Помер дисидент Валентин Мороз, який родом з Холонева

11:32 17.04.2019
1136

Валентин Мороз дожив до свого дня народження – 15 квітня йому виповнилося 83 роки.

Та 16 квітня у Львові серце легендарної постаті, політв'язня радянського режиму й одного з лідерів українського руху опору зупинилося. Про це повідомляє 24 канал.

Валентин Якович Мороз народився 15 квітня 1936 року у селі Холонів Горохівського району Волинської області.

Читайте також: «Імперія розпадеться. Відділяться татари, башкири, Сибір. Кубань – ми заберемо», – останнє інтерв'ю Валентина Мороза

Протягом насиченого життя написав понад 100 наукових праць. Доктор гуманітарних наук Державного Коледжу Джерсі, США. Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського університету, потім до заочної аспірантури. На стаціонар не прийняли – не здав історію КПРС (комуністичної партії).

У вересні 1965 «без 5 хвилин кандидата наук» арештували і засудили – за антирадянську агітацію і пропаганду – до 4 років таборів. Покарання відбував у Мордовії, де навіть написав і видав «Репортаж із заповідника імені Берії».

Рішення Волинської обласної ради від 7 вересня 2017року був удостоєнний звання Почесний громадянин Волині.

Довідка Вікіпедії

Народився 15 квітня 1936 року в селі Холонів, нині Горохівського району Волинської області, Україна (за польським адмінподілом - Волинське воєводство, Польська республіка) в селянській сім'ї.

Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського Університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 — викладачем Луцького педінституту, потім Івано-Франківського педінститутів. В Луцьку Валентин Мороз писав кандидатську дисертацію в якій досліджував луцький процес 1934 року над членами КПЗУ.

Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки в самвидав виходить його «Репортаж із заповідника імені Берія».

Мороз вважає, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називає І. Дзюбу, Є. Сверстюка, А. Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Після звільнення в 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з'явилися в самвидаві і були прийняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І. Дзюби, а також міркування про національну ідентичність).

1 червня 1970 року Валентина Мороза знову арештували. Причиною повторного арешту, очевидно, було те, що Валентин Мороз на той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, став «найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю».

Новий арешт Мороза, особливо ж закритий судовий процес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок 14 років за тією ж статтею 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Вище згадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КДБ припинив слідство щодо «Репортажу з заповідника імені Берія», а тепер за цю працю він був звинувачений.

На захист Валентина Мороза виступили Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Зиновія Франко, Євген Сверстюк, написавши колективного листа до Олеся Гончара, голови Спілки письменників України на той час. До Гончара написав листа і Михайло Осадчий[8]. Василь Стус написав листа до КДБ, де зазначив:

«Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі. І я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас».

Також на захист Валентина Мороза виступили українські дисиденти та політв'язні Ірина Стасів, Ігор Калинець, Марія Качмар-Савка, Л.Шереметьєва, С.Гулик, Ніна Строката, Олена Антонів, Я.Ксендзбора, Юрій Шухевич.

Коли 17 листопада 1970 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв'язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які пояснення. Свідки В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза. Термін покарання, визначений судом, — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

Мороз відбував тюремне ув'язнення у Володимирській в'язниці, його утримували в камері з кримiнальними в'язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання М. і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в СРСР, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін.

22 листопада 1974 Мороз припинив голодування і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в'язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському таборі (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В. Романюк, Е. Кузнєцов і Д. Шумук. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв'язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнання гуманітарних прав особи між в'язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв'язнів.

Нарешті після 5-місячного голодування в 1979, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянських властей обміняли п'ятьох політв'язнів — О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова — на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим видвореннням із країни.

В одному з інтерв'ю Валентин Мороз сказав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в'язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався. Бо українця — націоналіста і політика — ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся — півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні — навіть пляшки йому не поставив. Не та обстановка, не було як її пропонувати другій людині Америки».

1 червня 1979 у Мороза закінчувалася тюремно-табірна частина покарання, йому належалося ще 5 років заслання.

За кордоном Мороза зустрічали як героя, але його ексцентрична поведінка відштовхнула від нього західну громадськість. Спочатку він оселився в Америці, згодом — в Канаді. Викладав у Гарвардському університеті (1979—1980), видавав журнал «Анабазис» (1980—1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986—1991). Також намагався створити юнацьку організацію Лицарі Святослава.

З плином часу, принаймні судячи з інтерв'ю Мороза 1991 року, він став м'якшим і терпимішим.

Приїздив на батьківщину з лекціями «Україна XX століття».

Валентин Мороз повернувся в Україну, щойно почалися припинення ув'язнень дисидентів і відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР — у квітні 1990 року. Провів цикл лекцій, у яких унаочнив зовні непомітні вузли фальсифікації української історії російськими істориками. Своєрідно, з притаманним йому прямолінійним сарказмом, він коментував своє повернення в інтерв'ю «Галицьким Контрактам»:

«Переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся».

З 1997 року постійно жив у Львові, викладав у Львівському Державному Університеті Фізичної Культури.

Вважається ідеологічним авторитетом для членів Соціал-Національної Асамблеї, у виданнях якої видавав свої книги з питань націоналізму.

Дружина — Раїса Мороз (нар. 1937), побралися в червні 1958, розлучилися влітку 1981 року в США. Син Валентин (нар. 1962), 1979 року з матір'ю, слідом за батьком, виїхав до США.

Загрузка...
14 жовтня
Сьогодні
Вчора
12.10.2019
11.10.2019
10.10.2019
09.10.2019
08.10.2019
07.10.2019
-->
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин