Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Він був нетиповим чиновником», – товариш-журналіст написав спогади про Віктора Пузиревського

11:44 11.05.2019
571

Про Віктора Пузиревського, який раптово помер на зупинці у Луцьку, щемні спогади написав його товариш, журналіст і редактор Святослав Лесюк.

Віктор Пузиревський жив і працював у Горохові. Був начальником відділу Державного реєстру виборців апарату Горохівської райдержадміністрації.

Допис про свого друга і кума Святослав Лесюк розмістив на власній сторінці у Facebook. Подаємо його без змін.

***

Він помер 9 травня. Рівно за півроку до 54-го дня народження. А народився він 9 жовтня 1965 року, на два роки раніше за мене. Якщо точніше, то за півтора. Без шести днів.

Друг, товариш, кум.
Віктор Михайлович Пузиревський.
Вітя…

На день народження я йому завжди дарував книгу. Ну, як дарував? Я його підводив до стелажів у книгарні, він вибирав ту, яку ще не читав, яку мріє мати у своїй бібліотеці, я ж платив за неї зі словами: «З днем народження!».

По-іншому не міг. Бо вгадати, якої книги в нього ще нема, було неможливо. Їх у нього чи 5, чи 7 тисяч – не злічити. Ніхто їх і не перелічував.
Причім книги були не для меблів. Він їх усіх перечитав!

Він не сидів у «Фейсбуці», бо кожну вільну хвилину присвячував книгам. Ну, хіба ще переглядам футбольних матчів. Ну, ще новинами цікавився, політикою. Ну, як цікавився? Знав усе, що відбувається в країні, в області, у світі. Знав історію й географію, математику і фізику. Важко сказати, чого він не знав.
Це щодо хобі.

Але ж він був і добрим господарем, хорошим сім'янином. Не було такої страви, яку б Вітя не зміг приготувати. Не було проблеми в хаті, яку б він не міг вирішити.

Дуже любив свою сім'ю: дружину Оксану, дітей Катю й Андрійка.

Якось на початку 2000-х він за три місяці до Нового року почав збирати по друзях старі радянські новорічні гірлянди. Вечорами паяв, замінював лампочки, з'єднував. І зробив диво: уся хата, горіх біля неї увечері світилися, як в американських фільмах. Це він дітям такий подарунок на Новий рік зробив. Щоб було приємно і радісно на душі. І повторював це на кожен Новий рік…

Ми познайомилися з ним чи то в 1990-му, чи то в 1991-му. Він родом з Рожища. Закінчив Луцький філіал Львівського політехнічного інституту (тепер Луцький національний технічний університет) і за розподілом приїхав до Горохова. Казав: «Горохів тоді гримів. Писали у пресі, як гучно він святкує 750-річчя. От я й вирішив: цікаво буде в ньому працювати». 750-річчя святкували 1990 року, посилаючись на першу згадку про місто в «Літописі руськім», хоча нині це твердження окремі краєзнавці спростовують.

Він приїхав до Горохова і так у ньому й залишився. Одружився. Тут народилися і виросли його діти. Тут він став своїм, ніхто би не сказав, що він не корінний горохівчанин. Його любили й поважали. Його слухали й усміхалися.

Весельчак. Жартівник, душа компанії, а в душі – ніжний і щирий лірик.

Він вивчився на інженера автомобільного господарства, а за складом характеру був гуманітарієм. Працював у Горохівському АТП 10764, де ми й познайомилися.

Я, молодий журналіст Волинського радіо, прийшов брати інтерв'ю в директора автопарку Геннадія Шелеста. А той мені каже: «Є в мене молодий інженер, він тобі все докладно розкаже». Це був Віктор. Зайшов до нього в кабінет. Все розказав. А увімкнув диктофон, і почалися «Кролікі…». Кожну фразу записували окремо. Так він хвилювався. Певно, пачку папірос на двох скурили. Він і каже: «А давай на «ти». – «Давай». Так і зазнайомилися. Потоваришували.

Спілкувалися на різні теми: про політику, футбол, Карибську кризу і Геббельсівську пропаганду, про Рональдо-Зубастика і українське державотворення.

У 1998-му році мені стрілило в голову балотуватися у Верховну Раду. Прошу його: «Будь моєю довіреною особою». Погодився із задоволенням. Вечорами сиділи в нього на вернаді, цілу банку кави випили, поки не обговорили й не склали передвиборчої програми. Всі галузі зачепили. Готували листівки, він писав план кампанії. Я його виконував. Йшли удвох проти системи. Програли, але не пошкодували. Ще більше подружилися.

Потім були вибори ще і ще, і ще. У всіх ми брали активну участь. Не задля себе. Були ідеалістами – вірили, що зможемо змінити правила гри в політикумі: ввести в нього чесність і порядність. Наївні.

Та все ж у 2002 році наші зусилля увінчалися успіхом. У тому, що Сергій Бондарчук із «Нашої України» став народним депутатом, була й наша часточка вкладу.

А в 2006-му ми разом ініціціювали створення в Горохівському районі осередку партії «Пора». Майданної партії. Це вже потім наш лідер у Києві ліг під Януковича. А тоді ми розворушили трохи застійне горохівське болото. Місцеві керівники нас побоювались. Ми йшли у владу, щоб її змінювати. Не пройшли. Але знову не пошкодували, що вв'язалися в цю справу.

Не одну ніч я ночував у нього, обговорюючи стратегію й тактику подальших дій… У 2000-му, коли в нього народився Андрійко, Віктор запросив мене за кума. Не міг відмовити.

Я поганий татусько, мало уваги приділяв похреснику. А Вітя завжди пишався його успіхами.

У 90-х Віктор два роки працював у Луцьку. Започаткував обласну філію щойно створеного рекламно-інформаційного щорічника «Золоті сторінки України». Але набридло щодня кататися з Горохова до Луцька й назад. Мало було часу на сім'ю. Пішов працювати в Горохівський радгосп-технікум (нині Горохівський коледж ЛНАУ) звичайним завгоспом-постачальником продуктів до їдальні.

Він не соромився жодної роботи, і всю роботу завжди виконував сумлінно.

З моєї подачі Віктор став чиновником. Працював в оргвідділі Горохівської райдержадміністрації. Пізніше – очолив районний відділ ведення Державного реєстру виборців.

Він був нетиповим чиновником. Ніколи не прагнув ні слави, ні нагород, ні високих посад. Сумлінно робив свою роботу. І жартував.

Його всі любили за веселу вдачу. А ще за безвідмовність. Серед ночі міг прилетіти на виручку другові. Бо чоловіча дружба для нього була дуже важлива. Він же вихований на книжках про справжню дружбу й товариськість.

Чи то в 2004-му, чи то в 2005-му його оперували. В онколікарні. А він жартував. Потім опромінювали всі лімфавузли. Протягом півроку. 80 опромінень! А він все жартував.

Потім якось зізнавався: «Всі, кого оперували тоді разом зі мною, вже давно в могилі. А я живу. Бо з іронією сприймаю все, що відбувається. Не думаю про погане, шукаю веселе у сумному, смішне у трагічному».

У 2014-му, щойно почалася російсько-українська війна (її ще називають АТО), він тричі ходив у військкомат: написав заяву, просив, щоб звяли добровольцем на фронт. А військовий комісар йому казав: «Та хто ж тебе візьме? З твоїм то здоров'ям!» Не взяли.

Останні чотири з половиною роки, відколи помер його тато, Віктор ледь не кожних вихідних їздив до матері в Рожище. Провідати, допомогти по хазяйству. А звечора 8 травня приїхав в обласну лікарню до Луцька, щоб вклонитися тітці, яка померла. Тут, у каплиці лікарні, він усю ніч провів біля її тіла. На ранок з Рожища приїхала його мама. Вийшов зустріти. На автобусній зупинці йому стало зле. Присіли разом на лаву. Він більше не встав. Інфаркт. Нема.

Тільки пам'ять. Я пам'ятатиму тебе, Вітя! Доки буду жити. Бо ти навчив мене по-іншому сприймати цей світ. Ти давав мені уроки безкорисливості й людяності. Ти був щирий зі мною. І я щиро сумую, коли це пишу. Це останнє, що я можу зробити для тебе.

Бо книжку, яку я мав тобі подарувати 9 жовтня 2018 року, я так і не подарував. Не було нагоди. Не зустрілися. Лише зідзвонювалися. Не було часу. Сьогодні час знайшовся. Знайшовся час, щоб провести тебе в останню путь.

Краще б не за такої нагоди ми зустрілися. Але нічого вже не зміниш. Спочивай з миром.

26 травня
Вчора
24.05.2019
23.05.2019
22.05.2019
21.05.2019
20.05.2019
19.05.2019
18.05.2019
17.05.2019
-->
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин