Пам’ятник береcтецькій битві хотіли покрити золотом

Відомий український скульптор Анатолій Кущ розповів як стврював пам’ятник у Берестеку.

«Влітку 1990-го робив скульптуру "берестецька битва" для міста ­Берестечко Горохівського району Волинської області. Волинської області. Тоді ще був Радянський Союз, а я вигравіював тризуб. Третій секретар райкому партії сказав: "Приберіть націоналістичний знак, і я покрию ваш пам'ятник золотом», - йдеться у його автобіографії, на шпальтах видання Gazeta.ua.

У дитинстві жив на вулиці Банковій, 3. Центр Києва тоді був селом. Світла й води не мали, у хаті стояла піч і примус. Туалет – надворі, біля нього – сарай, де зберігали дрова. Щодня ходив повз Будинок із химерами Городецького. Годинами стояв і дивився, як заворожений.

У другому класі мав двійку з поведінки і російського правопису. Російську викладала полька Алла Станіславівна. Через незадовільну оцінку лишила мене на другий рік. Відтоді не терплю росіян і поляків.

Літо проводив у баби в селі на донеччині. Вона тримала курей, але майже всі яйця віддавала на продовольчий податок. Якось серед ночі попросила допомогти. Прокралися до яблуні, баба розкопала її і наказала підпиляти коріння. Пояснила: "З яблуні треба заплатити гроші або яблука. А де їх узяти, якщо рік неврожайний?"

У третьому класі пішов у художню студію. Порадила вчителька. Бачила, що на уроках малюю. Підійшов до школи Наума Осташинського на Новопушкінській, але зайти боявся. З півгодини ходив під вікнами. Тоді вийшов Наум Йосипович, попросив принести щось зі своїх робіт. Увечері я виліпив із червоного пластиліну два рельєфи – за казками "Колобок" і "Лисиця і журавель", засунув їх у духовку. За кілька хвилин звідти повалив дим. Рельєфи не зіпсувалися, хоч і потекли. У художній студії сміялись, але прийняли мене.

У художній інститут із першого разу не вступив. Подав документи, готувався до іспитів. У нашому дворі жив гончар Льодік, який ліпив з глини горщики. ­Порадив: "Берёшь кусок глины и бьёшь по нему молотком – плоскостями, плоскостями". На екзамені ліпили голову Ніколо Дауцано. Інші абітурієнти робили каркас, накидали глину і ліпили. А я давай формувати молотком. Гачу годину, другу, третю. Годин через 5 підходить викладач Іван Макагон: "Идиот. Надо лепить". ­Послухався, але час уже вийшов. Потім Іван Васильович підійшов вдруге: "Ты – талантливый идиот". Наступного року вступив. На композиції дали тему "новосели". Зробив три твори. Біля мене працював Василь Бурда – нині відомий скульптор. Він нічого не встиг, то я віддав йому одну свою роботу. Він теж вступив.

Після інституту вчитель Василь Бородай радив продовжити навчання в аспірантурі. Але я пішов у військ­комат. На медогляді виявили третю стадію гіпертонії. Лікар сказав: "Треба кинути пити, курити і мати стосунки з жінками". Найважче було кинути курити. Не палив по року, а потім знову починав. Ночами снилося, що закурив і стало добре. Прокидався у холодному поту. Зараз не курю.

15 років був експертом Міністерства культури. З комісією їздив Україною і приймав пам'ятники Леніну. Після прийому в райкомах-обкомах накривали щедрі столи. Вдома радів ліверній ковбасі, а там куштував ананаси, ложкою їв ікру.

На початку 1980-х Комітет держбезпеки хотів зробити стукачем. Я їхав із делегацією на виставку в Лондон. Запросили в КДБ: "Ви – відповідальний громадянин. Як будете у Лондоні, запишіть, хто що говоритиме. Підготуєте звіт". – "Добре, а скільки я з цього матиму?" Вони оторопіли, а я продовжив: "Я ж не прошу вас допомагати мені ліпити? Так нащо просите займатися не своїм ділом?" Заперечити ніхто не зміг. У лондонському готелі розкрутив телефон і настільну лампу. Шукав жучки. Боявся КДБ.

Десятки разів пропонували зробити скульптуру Леніна. Відмовлявся, бо такий образ мені не під силу. Раз таки зґвалтували. Викликав секретар ЦК Компартії Юрій Єльченко: "За два місяці відкриваємо станцію метро Ленінська. Її терміново треба оформити. Справитеся тільки ви". Почав відмовлятися, але звідкись узявся скульптор Валентин Зноба і прошептав: "Не відмовляйся. Тільки зроби так, щоб їм більше не хотілося". Щоб мене заохотити, пообіцяли дозволити зробити паркові скульптури на тему "Лісової пісні" Лесі Українки у сквері на розі Прорізної. Я погодився.

За два місяці зробив усе. Хотів, щоб цитати Леніна не читалися. Придумав прапори у вигляді бра, щоб підсвічувалися знизу. Це сліпитиме людей, цитат ніхто не прочитає. Перед установкою головний архітектор Києва Микола Жаріков змонтував один прапор. Мій задум розкусив, освітлення зняли. Через це станція завжди була темною. З погруддям Леніна придумав фокус. Якщо дивитися зблизька – він красень, якщо відійти метрів на 50 – потвора, у якої мозок, як куля. Зробив його таким, бо Ленін мав сифіліс мозку і голову більшу, ніж в інших людей.

Приймати станцію приїхав Володимир ­Щербицький (перший секретар ЦК Компартії України. – Країна), а з ним ще душ 50. Один балбес раптом закричав: "Це ж не Ленін!" У мене всередині все опустилося. Але крикуна вивели. Всі підійшли до Леніна, були у захваті. Називали красенем і розхвалювали мою роботу.

Наприкінці 1980-х у КДБ замовили пам'ятник Феліксу Дзержинському. Робив із захопленням, бо не знав про нього правди. Лише те, що він зводив дитячі будинки. Вважав його порядною людиною. Пам'ятник поставили біля міського КДБ у Києві. Вже 1991 року подзвонили з Комітету: "Ви не проти, якщо знімемо пам'ятник? Я був "за". Тоді вже знав, що Дзержинський був сволотою, його дитбудинки – концтабори. За годину пошкодував, що не попросив віддати бронзу мені. Її там було море. З неї можна було зробити щось справді вартісне.

Якось у мене прийшов брати інтерв'ю письменник Василь Шкляр. Був ще молодий. Після розмови розпили з ним пляшечку вина. За цим ділом сказав йому: "Вася, хочеш зроблю твій портрет?" За кілька хвилин виліпив із глини його голову. Пізніше відлив її у бронзі. Досі не віддав, бо не було нагоди зустрітися.

Влітку 1990-го робив скульптуру "берестецька битва" для міста ­Берестечко Горохівського району Волинської області. Тоді ще був Радянський Союз, а я вигравіював тризуб. Третій секретар райкому партії сказав: "Приберіть націоналістичний знак, і я покрию ваш пам'ятник золотом". Я йому: "Золота робота не потребує. А то – не націоналістичний знак, а слово "воля". Напис завжди робили на шаблях". Наступного дня секретар привіз мені в майстерню якогось діда – директора історичного музею. Він глянув на козака, подумав кілька секунд і сказав: "Знак воля був". За кілька днів секретар прийшов знову. Я обурився: "Бери зубило, молоток і довбай. А я напишу заяву про те, що нівечиш витвір мистецтва". Це його налякало.

Віктор Ющенко приходив у мою майстерню по два-три рази на тиждень, коли очолював Нацбанк. Після обрання президентом перестав навідуватися. Заходила тільки його дружина Катя. 2007 року виграв конкурс на спорудження алеї гетьманів для Батурина. Проект затвердили, за кілька років подзвонили з Адміністрації президента: "Завтра Віктор Андрійович буде в Батурині. Хоче подивитися, як ваш проект виглядатиме". Приїхав, усе розклав. Ющенко прилетів, спитав, як справи. Відповів, що проект затверджений, готовий робити, але грошей немає. Він відповів: "Не бери в голову. Берися за роботу. Через три-чотири дні гроші підуть". Приїхав на комбінат, наказав хлопцям робити. Минув тиждень, а грошей немає. Скульптура Орлика вже була готова, як дізнався, що Ющенко передумав її ставити. Мені передали, що збирає у себе інших скульпторів і обговорює інший проект. Після того Ющенко раз подзвонив. Знову розпитував за справи. Відповів: "Більше не дзвони. Не хочу мати з вами ніяких справ". А сам не знав, що робити. Комбінат вклав у Орлика 300 тисяч гривень. 2010 року до влади прийшов Янукович. Якраз тоді відзначали ювілей Орлика. Подзвонили з Адміністрації президента: "Хочемо замовити пам'ятник Пилипу Орлику. Зможете за два місяці зробити?" Погодився. Він же у мене готовий стояв.

Коли працював над "Орантою" для майдану Незалежності, зліпив їй обличчя доньки Христини. На майже готову скульптуру прийшов подивитися мер Олександр Омельченко: "Хочеш за державні гроші увіковічнити доньку? Не вийде. Оранту треба зробити старшою". Довелося переробити. Але доньку таки втілив у скульптурі. Її обличчя має Либідь із пам'ятника засновникам Києва. А Хорив – це я 33-річний. Щека ліпив із друга-мистецтвознавця Олександра Федорука. У Кия конкретного прототипу немає.

Про зникнення своєї бронзової скульптури "Тарас малює" дізнався з випуску новин торік. Фігура років 30 простояла при в'їзді у село Шевченкове Звенигородського району на Черкащині. Ніхто не міг пояснити, як її вкрали. Важить майже тонну. Щоб її зняти, потрібна вантажівка, кран і кілька здорових чоловіків. За пару років до цього у Шевченковому зі скульптурної композиції "Я пас ягнята за селом" зрізали ягнятко. Я зробив друге. Але цьогоріч його знову відпиляли разом з палицею, на яку спирався малий Тарас.

Ескіз бронзового пам’ятника жертвам Голодомору в Україні ”Велика рана” Анатолій Кущ зробив 1993 року. Хотів поставити його у Чикаго. Але конкурсний відбір робота не пройшла