«З відкритими очима», – зворушлива історія про незрячого Руслана Татасюка зі Скобелки
-
-
>
-
>
-
>
5329
Джерело: фото з архіву Ірини Ничипорук
Художній керівник Будинку культури села Скобелки Ірина Ничипорук опублікувала допис про свого однокласника, незрячого Руслана Татасюка.
Спеціально для Району.Горохів Ірина уточнила, що їздила до Руслана, аби запросити його на концерт Поля Манондіза в Скобелці, адже знала, що він найбільше потребує спілкування й уваги. А після зустрічі з ним переповнилася емоціями і не змогла не написати про це в своєму інстаграмі:
«Руслан не бачить уже 13 років. Це мій однокласник. Я зайшла до нього, а він ще з порогу гукнув: «Це Іра?». Він сказав, що не сильно любить таку музику, але «може ми під час концерту поговоримо, то я прийду!»
Йдучи до машини, він сказав: «Ех, якби в мене був « Москвич» і очі, я б уже їхав на Львів, Луцьк, подорожував би, і мені б це подобалося»…
«Ого! Оце ти рушаєш, я б теж так рушав з буксів, я ніколи так ні з ким не їздив, отак щоб з буксів»...
«Беладжіо? А що це таке? Я чув, але ніколи там не бував»
«Ну, ні, мені нічого не треба, усе є, бачите: штани, куртка є, нащо мені ще щось? Я ж навіть не бачу якого вони кольору»
Я кажу: «Це пальто, воно чорного кольору», а він: «Я вже не пам'ятаю який він, чорний колір... Я так довго не бачу, що не пам'ятаю, як виглядають дерева. Я торкаюся до носа, вуха, але не пам'ятаю точно, які вони мають бути, які люди і тварини…»
На одне з питань він сказав: «Відповім тобі, мабуть, по-філософськи: от сліпі існують для того, щоб зрячі цінували все те, що вони бачать, ті хто не ходять – щоб цінували ті, хто ходить, бідні – щоб інші дивилися і знали, що в них все добре, і багаті – щоб допомагали бідним, щоб потрапити в Царство Небесне…»
І тільки, коли ми приїхали до додому, на порозі він сказав: «А можна я тебе обніму, я вже багато років нікого не обіймав, ніби проста річ, а просто нема кого…» Я ж плакала і, водночас, голосно сміялася, щоб він не зрозумів... І він таки не зрозумів, бо не бачив…
P.S. Йому – 25. Він незрячий, але з відкритими очима. Це найголовніше…», – пише Ірина Ничипорук».
Руслан втратив зір в дитинстві. Мав вроджену патологію, яка стрімко розвинулася після того, як хтось з однолітків необережно вдарив хлопця у школі. Відтоді він нічого не бачить, проте активно займається творчою діяльністю, пише вірші. Сам хлопець розповідає, що найбільшою його мрією є видання власної збірки в майбутньому. Якщо, звичайно, хтось допоможе…
