Загинув захисник із Горохівщини Богдан Шведюк

За місяць до свого 30-річчя на війні загинув захисник із села Іванівка Богдан Шведюк.

Спогадами про Богдана поділилася його класна керівниця Зоя Маслійчук.

Подаємо текст спогаду:

«Назавжди тобі, Богдане – 29. Лише місяць залишилося до твого 30-річчя. І ти, нещодавно, вітаючи мене з ювілеєм сказав, що  «може, дасть Бог дожити і мені до ювілею», тоді я тобі забороняла навіть припускати думати про погане, а готуватись приймати вітання. Як тяжко навіть подумати, що, можливо, тоді твоє серденько вже відчувало біду.  

15 років тому Богдан Шведюк закінчив 9 клас Горішненської школи. Певний час, через хворобу, навчався на індивідуальному навчанні, батьки і бабуся дуже хвилювалися і за здоров’я, і за успіхи в навчанні, щоб хоч не відставав від свого класу. А я була у Богдана класним керівником. Після школи ми рідко бачились, при зустрічі перемовлялись кількома словами. У маршрутці він завжди першим підхоплювався, щоб уступити місце. Богдан завше поспішав перший запитати: «Як ви? Що нового у школі?».

З початком війни ми й не бачились. Інколи спілкуванням були короткі повідомлення та побажання у фейсбуці. Потім Богдан, як і його друзі-однокласники, пішов до війська. Ми вчителі, а саме класні керівники, по-особливому ставимось до свого класу, бо це наші діти і вони стають нам рідними. Що ж залишалося? Тільки молитися, щоб Господь вберіг наших Героїв, по-можливості допомогти. 

Згадується, як, ввечері, 8 січня, від перевірки зошитів мене відірвав відеодзвінок і усміхнений голос Богдана: «Бачу, що у вас зелений кружечок світиться, значить в Інтернеті. Тож нічого, що я подзвонив, ви ж моя керівничка?». Звичайно, цей дзвінок був мені у величезну радість, обличчя нашого Героя світилося в усмішці, але очі не світилися радістю і готовністю пожартувати, як бувало колись, а більше смутком. 

За рік перебування в ЗСУ Богдан став інший, по-іншому цінував життя, по-іншому дивився на світ і людей навколо. Довелося пережити 3 контузії, важке поранення, реанімація… лікування.  Більше години ми розмовляли, я, правда, більше слухала, а він говорив про те, яке земне пекло вдалось йому пережити на полі бою, говорив про жахіття, які йому сняться і це нестерпно, говорив про важливість того, що після лікування він знову поїде на воювати, бо ми не маємо права втратити свою землю. 

За місяць Богдан телефонував мені п’ять разів, це частіше інколи, як близькі родичі спілкуються. Кожного разу з ніжністю він говорив про свою кохану дружину Аню (після одруження проживав в селі Видраниця на Ратнівщині, – прим ред), з якою любов’ю розказував про донечку Владиславу, яка вона розумниця і красуня, які іграшки він їй подарував і говорив, що в його дитини буде все, бо заради неї він живе і небо над її головою повинно бути мирним. З синівською вдячністю розказував про маму Ольгу та її підтримку. З якою турботою він згадував свою найкращу у світі сестру Таню та її дітей … Піклувався про свою похресницю Мар’янку, дочку загиблого воїна, сусіда Вячеслава Зуба.… 

Остання розмова у нас була 14 лютого ввечері, розмова зі сльозами,  важка, хвилююча, остання… Просила написати по-можливості, а Богдан уже їхав у поїзді з побратимами, казав, що ніби до Лиману відправляють, що три дні на дорогу потрібно, а виявилося, що три дні… лише жити залишилося. Я обіцяла молитися за нього, щоб Господь вберіг від ворога, а вже треба молити Бога, що оселив душу нашого Героя в Царстві Небесному. 

Прощавай, наш Герою… так багато хочеться сказати, хочеться кричати, не хочеться вірити... Прощавай Богдане, дякую, що захищав нас і Батьківщину! Я і твої однокласники, вчителі будемо тебе згадувати як напрочуд щиру, добру, веселу і надійну людину.  Ти будеш жити у нашій пам’яті вічно… Найкращі сини України віддають своє життя за наше вільне та мирне майбутнє. 💙💛На жаль, ПЕРЕМОГИ без смерті ГЕРОЇВ не буває... Спи спокійно…»