«Батько відчинив двері, зайшла ціла група совєтських партизанів, одягнених у форму УПА», – Яків Новосад згадує про часи війни

Нещодавно була опублікована моя стаття «Ми бачили смерть із дитинства», яка розповідає про трагічну долю сім’ї Гавелів із Ощева. У розмові з єдиним живим свідком подій Степаном Гавелем я почув кілька дивних та цікавих фактів, які не увійшли до статті. Зокрема, він розповідав, що під час війни, в 1942 — 1943 роках, до нього в обійстя вночі навідувалися незнайомі люди, часто вимагали у батька поремонтувати їм техніку або ж сердито наказували матері дати вечеряти, нерідко погрожуючи господарям пістолетом. Степан Гавель вважає, що це були воїни Української повстанської армії. Принаймні на це вказували розпізнавальні знаки на їхньому одязі чи це було зрозуміло з їхніх слів. Та й офіційна радянська історіографія упродовж понад 45 років нав’язувала людям міфи про злочини «вишкребків із націоналістичного поріддя».

Та от кілька днів тому я розповідав своєму дідусеві Якову Новосаду про розмову зі Степаном Гавелем. Він, почувши про незвичайних нічних гостей, мовив: «Ти не знаєш, хто це був? Це була «совєтська партизанка!»

БАТЬКА ВДАРИВ ПРИКЛАДОМ ПО ГОЛОВІ

Про те, що Радянський Союз винищував націоналізм в Україні після війни, відомо чимало. Але щодо дій радянських партизанів, то вони ще й досі до кінця не досліджені.

«Коли совєти прийшли 1939 року, — згадує дідусь Яків, — батько Гнат мав велике господарство: землі гектарів зо дев’ять в Ощеві, лісу кілька десятин у Лемешеві, худобу, коні. Усе це йому не впало з неба, доводилося всім довго і важко працювати, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я. Перші совєти нас не зачепили, їхні плани перервала війна».

А з початком війни легко теж не було — старшого сина прадіда Гната, Степана, забрали на роботи до Німеччини, нацисти встановили окупаційний режим, якого не можна було не дотримуватися.

«Так-от, року 1943-го, потім 1944-го по селу почали ходити так звані совєтські партизани, — продовжує дідусь Яків. — Якою діяльністю вони займалися, ніхто не відав. Командував ними такий собі Крилатов, його прозвали між людей «Крилатим». Та якось уночі до хати постукали. Батько відчинив двері, зайшла ціла група тих самих партизанів, одягнених чомусь у форму УПА. Кажуть до батька: «Давай вечеряти!». А як на зло, нічого тої ночі не було поїсти. Каже батько: «Нема», — а вони у відповідь: «Давай горілки!».

Прадід Гнат спиртного не мав, тому знову відмовив нежданим гостям. Аж тут сам Крилатов спересердя ударив господаря прикладом рушниці по голові. Кров залила лице, прадід від болю впав на підлогу, а нічні гості пішли з хати.

Наступного дня зранку на порозі з’явилися... радянські партизани і стали звинувачувати діда в «пособництві бандам УПА». Ті самі люди, що вчора ходили у формі з тризубом, сьогодні приходять і кажуть, що вони «совєти». Отак половину села лякали, а траплялося, що й убивали людей за непослух.

«НІХТО ІЗ СЕЛА НЕ ПІШОВ БИТИ ПОЛЯКІВ»

Та це був не єдиний візит «совєтської партизанки» до оселі прадіда. З’явилися ще якось, попросили відвезти кіньми до Локач. Дорога туди далека, з Ощева — майже сорок кілометрів. Але неждані гості відразу сказали прадідові: «Якщо не повезеш, заберемо коней!». Мусив їхати, хоч не відомо було, чи вдасться живим повернутися додому...

«А ще якось прийшли, — пригадує дідусь, — і хотіли залучити брата Федора до себе. Йому 1944 року було лише 20 років. Умовляли, щоб ішов з ними бити поляків. А за що він мав їх бити. В Ощеві було понад сто нумерів польських, всі жили мирно, Федір закінчив польську школу, в ній учителі не принижували українських дітей».

І Федір не пішов до партизанських лав. А за кілька днів повідомили, що УПА погромила поляків в Ощеві. Це ще один приклад того, що Волинську трагедію спровокувала «рука Кремля». Звичайно, воїни УПА теж робили погроми, цього не можна заперечити. Але Москва не пропускала нагоди очорнити повстанців в очах не лише українців, а й світової спільноти.

«Батькові ще 1918 року один офіцер Першої світової війни сказав: «Ти, хлопче, нікуди не вмішуйся, ні в яку партію не лізь, бо інакше недобре тобі буде», — продовжує дідусь Яків. — І батько так жив, ні з ким не хотів мати справу, а лише бажав вільно господарювати на своїй землі».

ТИЖДЕНЬ ТРИМАЛИ У ПІДВАЛІ

У липні 1944 року знову сталася біда. Через село проходила лінія фронту. Родина Новосадів поїхала в евакуацію до сусідніх сіл. Як повернулися, то остовпіли. Замість гарного обійстя стояло згарище. Довго прадід трудився, щоби десь дістати кілька дошок і побудувати тимчасове житло.

А вже по війні, в сорок шостому — неврожай. На полі посіяли невелику площу зерна, яке ще залишилося.

«Через місяць до нас додому прийшли уповноважені із району з повідомленням про примусову здачу податку для держави. Причому розмір податку був більший, ніж розмір зерна з усієї площі. У нас тоді стільки збіжжя не було. Здали лише одну наповнену зерном підводу», — розповідає дідусь.

Не забарилися й уповноважені, провели обшук, але більше зерна не знайшли. Так сім’я прожила рік, від голоду врятувало те, що мали трохи закопаної картоплі.

У березні прадіда Гната викликали в контору тодішнього сформованого колгоспу імені Молотова, де поставили ультиматум: «Або вступаєш у колгосп, або у Сибір!». Але він не послухав, хоч на той час майже все населення вже вступило до колгоспу.

У квітні Гната покликали ще раз у контору, де довго вимагали вступити до колгоспу, а коли не дочекалися згоди, то посадили його на тиждень у підвал. Та прадід знову не здавався.

«Настав час садити картоплю, проте її уже не було. Почався голод, — згадує дідусь Яків. — Варили жито, солили та їли. Батька вмовляла мати й сестри таки вступити у колгосп. Тоді він уранці пішов і написав заяву. Замість грошей настала робота і трудодні. Коли в колгоспі садили картоплю, то сестра закопувала частину, десь зо півкошика, а ввечері зі мною йшла і забирала».

Вродила картопля тоді добре, і восени сім’я вже не голодувала. Проте увесь реманент, коні та підводу забрали. Лише дідусеві та його сестрі Марії вдалося уникнути примусової колективізації.

Ця історія пересічної волинської родини — ще одне свідчення того, що прихід совєтів на західноукраїнські землі аж ніяк не був визвольним. Той, хто пережив це, знає, що нічого доброго в радянському режимові не було. Яків Новосад робить висновок: «Ті радянські «герої», які вбивали звичайних людей, аби розділити Україну, не можуть бути виправдані!».

P.S. У п’ятдесятих роках брат Якова Новосада Федір їздив у військовий архів до Ленінграда. Там принагідно поцікавився, як склалася доля керівника «совєтської партизанки» на Горохівщині Крилатова. Йому відповіли: «Був такий Крилатов. Високо літав, то йому і крила підрізали...».