Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Віктор Корсак
Віктор Корсак

«Отримую задоволення від того, що люди навколо мене розвиваються», – волинський бізнесмен Віктор Корсак. ІНТЕРВ’Ю

09:00 26.01.2019
623

Луцький бізнесмен, голова правління групи компаній Volwest Group Віктор Корсак – не з тих, які працюють лише над одним проектом. Його бізнеси, здається, з різних полюсів. Де мережа супермаркетів «Наш край», а де – розважальний центр «Адреналін-Сіті» та Музей сучасного українського мистецтва Корсаків.

Однак, він вважає таке розмаїття цікавішим і не намагається керувати усім одноосібно, мовляв головне – хороші менеджери. Про це він розповів у інтерв’ю «Першому».

Розмова з Віктором Корсаком – про друге дихання «Адреналін-Сіті», який втратив частину клієнтів після відкриття «Порт-Сіті» і «Променя», музей, який ніколи не окупиться фінансово, непростий рік для мережі «Наш край», а також про сім’ю та подорожі.

МУЗЕЙ КОШТУВАВ БІЛЬШЕ 10 МІЛЬЙОНІВ ГРИВЕНЬ

– Музей відкрився кілька місяців тому, але його практично одразу нарекли місцем, яке точно варто відвідати у Луцьку, більше того – приїхати у місто заради нього. Чекали такого ефекту?

– Якщо я щось роблю, то воно повинно бути унікальне. Мінімум – в масштабах України, а бажано – в масштабах світу. Коли ми відкривали музей, ми розуміли, що такого в Україні немає, хоча потреба в цьому є. Переживали, чи зможемо підібрати якісні роботи за доступними цінами, а не за те, чи прийдуть люди. Ми знали, що вони прийдуть.

Але, звичайно, це тільки початок. Все одно обмежена кількість людей знає про нього – далеко не 40 мільйонів українців і 7 мільярдів людей, які живуть в усьому світі (сміється, - ред.).

– Скільки часу минуло від ідеї до реалізації?

– Перед цим в «Адреналіні» була галерея сучасного мистецтва, яка проіснувала чотири роки. Тобто колекція збиралась протягом довгого часу, а вже музей вдалось збудувати за півроку.

– Очевидно, що над ним добре попрацювали дизайнери. Кидається в очі те, що у музеї – дуже багато простору, місце точно не економили.

– Сам по собі музей – це також витвір мистецтва, а не просто місце, де показують картини чи інші твори. Це самодостатній мистецький об’єкт, а якщо туди напхати всього затісно, він втратить свою якість.

Концепцію мені допомагали розробляти італійський архітектор Ренцо та київський скульптор Петро Антип, а дизайн розробляв Сергій Гонтар, якого я називаю волинським Мікеланджело.

– Читала, що ви хочете розширюватись. Куди?

– У нас за стіною ще багато місця – 22 метри у висоту! Але спершу потрібно пережити в фінансовому плані те, що ми вже зробили, поповнити колекцію і тоді розширювати. Днями я лечу до Нью-Йорка на форум з торгівлі, але заодно хочу зустрітись з діаспорою. Хочу зібрати колекцію творів, які зробили українці закордоном. Робота над музеєм не припиняється.

– Ціна квитка доволі символічна – 30 гривень. Зрозуміло, що в фінансовому плані цей проект не може окупитись. Яка мета?

– Музей безперечно збитковий, бо це не інвестиційний проект, а лише соціальний. Критерії успіху у нас – не фінансові показники, а кількість відвідувачів. Сьогодні нас за місяць відвідує більше двох тисяч людей, а ціль – 10 тисяч.

Для мене головне, аби якомога більша кількість людей мала можливість комунікувати з мистецтвом. Тому що в музей заходять одні люди, у них виникає якийсь конфлікт, дисонанс, і вони виходять іншими. Все, що ми робимо в житті, робимо для власного задоволення – всі ми егоїсти. Я отримую задоволення від того, що сам розвиваюсь і від того, що люди навколо мене розвиваються.

Хочу, щоб це була жива інституція, де рефлексується минуле і створюється майбутнє, а не нафталін.

– Якщо не секрет, скільки коштів витратили?

– Тут важко порахувати, тому що витрати складаються з двох частин – придбання колекції і власне відкриття музею. Третя частина – ремонт дороги до «Адреналін-Сіті».

Дуже багато художників зголосились віддати картини за відносно символічні гроші, а деякі картини довелось купувати за великі гроші. Загалом музей коштує понад 10 мільйонів гривень.

«БУВАЄ, ВІДВІДУВАЧІ НАВІТЬ КАРТИНИ ОБЛИЗУЮТЬ»

– Ви згадували, що луцький музей – єдиний в Україні такого плану. А PinchukArtCentre у Києві – не ваш конкурент?

– Ні, це інша історія. У нас музей сучасного українського мистецтва, а PinchukArtCentre працює більше, не як музейна інституція, а як галерея, де немає постійної експозиції. Він виконує хорошу, правильну, але іншу функцію. Він збирає світових художників і привозить їхні роботи в Україну. Місія PinchukArtCentre – показати світове мистецтво українцям, а моя – показати українське українцям і світу.

– Щодо нафталіну. Я не помітила типових музейних наглядачів, які стежать за тим, що ти робиш і чи бува не торкаєшся картин, немає застережних написів. Так задумано?

– Звичайно. Але є відеоспостереження і якщо хтось робить щось таке, що шкодить роботам, працівники роблять зауваження. Бо буває чудять добре – навіть картини облизують. Але загалом це вільний простір. Простір для насолоди, пізнання, тому тут робити диктатуру не можна.

– А буває так, що люди приходять натхненні рекламою, а виходять розчаровані і кажуть: «Там якісь калякі-малякі, я такого не розумію»?

– Звичайно буває, але це ж добре. Якщо люди погоджуються з усім, що бачать, це означає, що музей не виконує свою функцію. Конфлікт є основою розвитку. Якщо людина не погоджується, значить ми зробили все, що хотіли. Він прийде другий, третій раз… Єдиний шлях зрозуміти мистецтво – це дивитись на нього. Теоретично на словах його не поясниш.

При цьому у нас є екскурсії, які проводять для різних цільових аудиторій. Приїжджають багато художників з Києва, Львова. З академії автобусами привозять студентів. Творів українського мистецтва багато, але вони здебільшого заховані в приватних колекціях. А це якраз те унікальне місце, де вони зібрані.

– Туристи з-за кордону вже приїжджали? Які враження у них?

– Так, постійно хтось приїжджає. З США, Польщі, Франції – люди, які розуміються на мистецтві, які були в музеях сучасного мистецтва багатьох країн світу. Вони в шоці від того, що в нас такі потужні художники-митці, від того, що вони нікого з них не знали і від того, що у нас є музеї світового рівня.

– Чи згідні ви з тим, що в «Адреналін-Сіті» відкрилось друге дихання? Тому що, коли з’явились «Порт-Сіті» і «Промінь», ваш розважальний центр втратив велику частину відвідувачів, люди почали говорити про те, що сюди далеко і немає за чим їздити.

– У нас корпоративна цінність – бути першими. Хто був першим космонавтом, знають усі, а хто був другим – ніхто не пам’ятає. Ми першими зробили кінотеатр, картинг, боулінг. Ми були успішними в цьому. Але будь-яка річ, крім мистецтва, має свій життєвий цикл. У конкурентів була краща локація, новіше обладнання. Тому зрозуміло, що частину своїх споживачів ми втрачали.

Щоб бути знову першими, ми дали друге дихання арені і відкрили музей. Те, що ми зробили, в Луцьку вже ніхто не повторить. По-перше, є значно ефективніші способи для інвестиції коштів, а по-друге, потрібні люди, які розуміються на цьому, а їх не так багато, по-третє, потрібно любити це і розуміти, що бізнесу на цьому не зробиш.

– Чи може таке бути, що з часом в «Адреналіні» буде все більше мистецького і менше – розважального?

– Кінотеатр я не думаю, що відійде. Тому що, ще один напрямок нашої роботи – організація професійних тренінгів і форумів, а кінотеатр – хороша локація для цього. Інші напрямки можуть відходити, змінюватись.

Але музей теж не зробиш площею 100 тисяч метрів квадратних, бо його не «прогодуєш». Дорого його утримувати. Квитків не вистачає на опалення і зарплати.

«У ПОЛІТИКУ – ХІБА З АВТОМАТОМ КАЛАШНИКОВА»

– Ніколи не думали про політику, про те, щоб стати депутатом будь-якого рівня? Багато успішних бізнесменів рано чи пізно до цього приходять.

– Ні, політика мене не цікавить. Хіба в Верховну Раду піти з автоматом Калашникова. Це просто катастрофа те, що там робиться. Там є багато розумних, адекватних людей, але вони просто нікчемно витрачають свій ресурс на дискусії з людьми, які того недостойні. А ресурс потрібно берегти і ефективно використовувати.

– Що поганого в українській політиці?

– Немає відповідальності, як в деяких країнах. Наприклад, в Англії дід мав прізвище, батько мав і син мусить підтримувати його репутацію. А Олегу Ляшкучи Юлії Тимошенко глибоко начхати, що будуть думати про їхніх дітей. У нас клани, а потрібно, щоб були династії.

Другий аспект – рівень підготовки. Я, доктор економічних наук, слухаю людей, які хочуть стати президентами, і розумію, що вони пропонують абсолютно нереальні речі. Коли я слухаю Бойка, який на повному серйозі пропонує повернутись до регулювання цін, я згадую, що це ми вже проходили.

– А може просто на таке є запит, саме суспільство хоче, аби політики були такими?

– Повертаючись до теми мистецтва, немає нічого страшнішого, ніж пробувати догодити споживачу. Музей повинен давати те, що ми вважаємо за потрібне, а не те, що просить споживач. Бо інакше він нікуди не рухатиметься.

– Як тоді в політиці ситуацію змінити? Чекати, поки покоління зміняться?

– А іншого шляху немає. Ну хіба революцію знову робити? В нас було вже дві революції, дві можливості. Обидва рази прийшли до влади люди, яких хотіли патріоти. І що змінилось? Нічого. А все тому, що немає відповідальності.

«У МЕРЕЖІ «НАШ КРАЙ» БУВ ВАЖКИЙ РІК»

– На початку квітня минулого року були публічні розмови про те, що мережа «Наш Край» об’єднається з «Колібрісом», але цього не трапилось. «Колібріс» натомість об’єднався з «Екомаркетом». Чому так сталось?

– Сергій (власник мережі супермаркетів «Колібріс» Сергій Голіков, - ред.) вибрав інший шлях розвитку, вирішив сконцентруватись на будівництві. Мабуть, вирішив, що це більш вигідно, тому й продав мережу «Екомаркету».

– Це вплинуло негативно на «Наш край»?

– Зрозуміло, що важкий рік був для нас. Складні були переговори про об’єднання. Це забрало багато ресурсів. Але така доля. Сильний той, хто може впавши – піднятись.

– Скільки зараз супермаркетів налічує мережа «Наш край»?

– Під нашим брендом працює 250 супермаркетів в Україні, але тут діє правило «краще нехай буде не 100 мільйонів, а 100 мільйонерів». Тому супермаркети працюють за франшизою. Беремо підприємця, який не дуже розуміється на рітейлі, вчимо його, далі він стає професіоналом і починає відкривати нові магазини.

– Свої магазини ви оновлюєте, бо у порівнянні з конкурентами інколи вони виглядають не найсучаснішими?

– Оновлення – це постійний процес. Супермаркет на Шевченка у Луцьку нещодавно оновили, відкрили Spar в «Адреналін-Сіті». У світі магазини через кожні 5-7 років повністю міняють обладнання. Але треба врахувати, що в Європі середній чек – десять євро, в нас – два, а вартість обладнання однакова. У нас складно зараз вести цей бізнес, чекаємо кращих часів.


«СІМ23» – НЕ НАЙСТРАШНІШИЙ КОНКУРЕНТ»

– Зараз активно розвивається мережа Сім23, яка спершу обрала формат такий же, як у вас – магазин біля дому, маленький маркет. Вони доволі успішні зараз, можна сказати, що обігнали вас?

– Обігнали – це голосно сказано, бо у них 30 чи 40 магазинів, які вони відкрили за 5 років, а у нас – 250 і цього року ми плануємо відкрити 70.

Менеджмент там професійний з «Вопаку», який в цьому бізнесі з 90-х років. До того ж починати з нуля часто простіше, ніж перебудовувати, переробляти. В нас є магазини, яким по 15-17 років. Зрозуміло, що там потрібно переробляти все, але завжди шкода це робити, бо ніби ж і так працює.

Ми десь перетинаємось, але дуже серйозно їх не сприймаємо з однієї причини. У нас усе залежить від власника, який у кожного магазину свій. Він часом робить помилки, але як правило, дає додаткову конкурентну перевагу. Він дивиться за персоналом, живе тим магазином.

А Сім23 – це мережевий бізнес. Коли магазин знаходиться на тій відстані, що Олег Мерченко (власник мережі Сім23, - ред.) може заїхати насваритись – це одне, а коли він за 50 кілометрів – це вже інша історія. На такій відстані магазини вже зовсім по-іншому працюють. А наявність франчайзингу це нівелює.

Зрештою, це не найстрашніші конкуренти. Страшна конкуренція буде, коли зайдуть західні оператори. Це ще не Lidl і не Aldi (німецькі мережі супермаркетів, які працюють у багатьох країнах Європи та США, - ред.).

Cерйозна наша перевага в тому, що у нас є Spar. Це нам коштує недешево – багато грошей платимо цій голландській мережі, але разом з тим у нас є постійний доступ до інновацій. Якщо, наприклад, Сільпо доводиться платити дорогим менеджерам, Сім23 потрібно кудись поїхати і підгледіти ідеї, то в нас доступ до інформації безперешкодний. Кожен місяць-два у нас відбуваються форуми, конференції. Їздимо в різні країни Європи, Азії, Південної Африки.

– Каси самообслуговування плануєте ставити?

– Планували поставити ще минулого року, але через історію з «Колібрісом» це відклалось. Все тестується, найближчим часом будемо розставляти. На Шевченка, у Spar в «Адреналіні» кілька штук поставимо.

– Чи може таке бути, що за 5 років у всіх супермаркетах Луцька не залишиться касирів?

– Думаю, що так і буде. І справа навіть не в касах без касирів. Думаю, можна буде зайти, набрати товарів, а гроші в тебе просто з кредитної картки автоматично спишуться. В Китаї до 2020 року таких магазинів планують відкрити мільйон. В США прогнозують, що через це скоротять 30 мільйонів людей.

А в Луцьку і без того безвіз перетворився на безлюд. Касирів тільки половина є, споживачі дуже ображаються через це, думають, що каса стоїть, а касир десь там відпочиває. А його просто фізично немає. Ця проблема є у всіх супермаркетів. Взимку легше, а влітку більше виїжджають.

– Думаєте, саме безвіз на це вплинув?

– Це була очевидна річ, що люди більше виїжджатимуть. В політичному плані все було зроблено добре, але натомість нічого не зроблено для того, щоб люди не їхали працювати закордон. До Порошенка немає питань по зовнішньополітичній діяльності, але є по внутрішньо економічній. Нічого не робиться для того, щоб втримати людей. А треба піднімати малий бізнес, треба дати доступні кредити дітям, які зараз виїжджають, щоб натомість вони могли зробити тут бізнес.

«ПІЦЕРІЇ «ТАРАНТЕЛЛА» ЗАЧИНИЛИСЬ, БО НЕ БУЛО ХОРОШОГО МЕНЕДЖЕРА»

– У вас була мережа піцерій «Тарантелла». Чому вона зачинилась?

– Все вирішують люди. Просто не трапилось такого менеджера, який зробив би ці заклади успішними. Хоча, бізнес цікавий і багато в кого виходить його робити. Шукали людину довго – і своїх менеджерів брали, і чужих, але не склалось.

Піцерії «Тарантелла» залишились в Ратному, Любомлі. Вони працюють на франчайзингу. А в Луцьку більше немає цих закладів. Останній закрився близько року назад, а працювали вони років п’ять.

Коли відкривав Арт-кафе, в мене офіс був на барній стійці, я прочитав пару тисяч сторінок про цей бізнес, розібрався, як він працює, спілкувався з нині відомим ресторатором Дмитром Борисовим.

Роки 3-4 цей заклад не мав проблем, було все спокійно, добре. Але цей бізнес дуже ручний – він потребує постійної уваги. А коли в мене багато різних напрямків, я не можу займатись тільки цим. Тому знову ж таки все залежить від людей. У ресторану повинен бути власник, який живе тим. Якщо у магазині 1000 чеків за день і двоє людей залишаться незадоволеними – це одне, а коли в ресторані 100 чеків і ті ж двоє залишаться незадоволеними – це вже зовсім інше. Ціна помилки в ресторані набагато вища.

– Арт-кафе «Стоп кадр» легко зараз живеться?

– Непогано, бо тут 400 місць. В Луцьку більше немає майданчиків, де можна розмістити стільки людей. Якщо організовують якесь велике весілля чи корпоратив, приходять сюди.

Зараз думаємо про відкриття хостелу в «Адреналіні» і шукаємо людину, яка могла б цим займатись. Він буде приблизно на 120 ліжок. Основна аудиторія – спортсмени. Бо зараз тут відбуваються змагання, на які приїхало 28 команд. Мало приїхати 38, але 10 просто не було куди поселити.

Готелі дорогі, а в хостелі можна за 150 гривень переночувати. Молодь дуже мобільна, для неї головне, щоб було тепло, чисто, затишно, був Wi-Fi і світло. Якщо все буде добре, вже у березні хочемо відкрити. Можемо і всеукраїнську мережу хостелів зробити. Все залежить від менеджера, який візьметься за цей проект.

– Умовно випускники українських вишів – хороші фахівці? Можуть вони одразу після університету приступити до роботи чи їх потрібно довчати?

– Виші дуже різняться. Є Могилянка, Шевченка, а є трохи інші. Знання усі вони дають приблизно однакові, немає великого розриву між волинським вишом та столичним, але в другий потрапляють зовсім інші люди. По-перше, з іншою базою підготовки, а по-друге, вони більше вмотивовані. До того ж те, з ким ти спілкуєшся, дуже впливає на тебе самого.

Мої діти закінчили Могилянку, я спілкуюсь з їхніми друзями і бачу, який там рівень підготовки. А магістратуру, як правило, вони закінчують за кордоном і після цього непогано себе оцінюють – від двох тисяч доларів. Не кожне підприємство може дозволити собі таких фахівців.

«У БУДЬ-ЯКОМУ БІЗНЕСОВОМУ ПОРТФЕЛІ ПОВИННА БУТИ ДІЙНА КОРОВА»

– Можете щось порадити молодим бізнесменам?

– Перш за все, продукт чи послуга повинні бути унікальними. Можна зайти на конкурентний ринок, воювати, отримати багато шрамів, але так нічого і не заробити. А можна пошукати місце, де немає конкуренції, і методично розвиватись.

По-друге, якщо ти розумієш, що не будеш кращим в якійсь сфері, краще у неї не лізти.

По-третє, потрібно дуже обережно підбирати людей, з якими будеш працювати, а головне – домовитись не тільки про те, як ви будете працювати, а й про те, як ви будете розходитись.

Четверте, ліквідність потрібно втримати будь-якою ціною – в тому числі, продажем активів.

П’яте, не можна брати доларових кредитів під гривневі бізнеси. Їх можна брати лише, якщо весь твій оборот йде на експорт.

Шосте, якщо у тебе є портфель бізнесів, він повинен бути збалансованим. Може бути один «незрозуміло, що вийде, але він перспективний», але при цьому повинна бути «дійна корова» - бізнес, який фінансово підтримає, якщо в іншому щось не вийде. У нас це рітейл та комп’ютерна академія «ШАГ». Це бізнес, який зробили з нуля при мінімальних інвестиціях, але який сьогодні генерує серйозну кількість грошей, співрозмірну з «Нашим краєм».

Тисячі студентів платять набагато більше, ніж у звичайних державних вузах, але в результаті вони заробляють набагато більше. Інна Кондратюк зробила цю академію з нічого, але сьогодні вона дуже успішна. Ще один приклад того, що кадри вирішують все.

– Багато бізнес-проектів починаються, власник переживає складні часи – клієнтів немає, про нього ніхто не знає, і врешті закриває бізнес. В той же час є ті, які перетерпіли труднощі і виросли. Де ця межа – коли краще кинути, а коли – протягнути довше, аби вийти на окупність і прибутки?

– Це одвічна проблема. У мене самого є ряд бізнесів, які тягну, мучу, але колись все-таки треба сказати «стоп». «Тарантелла» такою була. Є такий вислів, який дуже підходить цій ситуації: «Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця».

Я пишу книгу про бізнес і там повинен бути цей розділ. Я ще до нього не дійшов – все відкладаю, тому що це насправді складне питання.

– Ви пишете книгу?

– Я пишу дві чи три паралельно. Одна про стартапи, інша – про стратегічний менеджмент і корпоративне управління. А ще хочу написати книгу «Про що мовчав Заратустра» за мотивами Ніцше. З позиції свого життєвого досвіду, бачень. Думаю, до кінця року хоч одну закінчу.

– Ви читаєте так звану «мотиваційну літературу»? Вона зараз дуже популярна.

– Коли починаю будь-який новий проект, читаю книги на тему. Часто беру в руки книгу, а виявляється, що там написано все те, про що я вже читав в інших авторів. Таку я відкладаю.

Треба читати тих, хто справді щось зробив у житті. Наприклад, Бренсон (Річард Бренсон – англійський підприємець, засновник корпорації Virgin Group- ред.), Джобс (Стів Джобс – засновник компанії Apple, - ред.), Лі Якока (колишній президент компанії Ford і голова правління Chrysler, – ред.). З одного боку, там конкретні поради, а з іншого боку, справжній досвід, а не надумані речі.

– Художню літературу читаєте?

– Зараз читаю книги батька (Іван Корсак – відомий український письменник, - ред.). Коли він був живий, я обіцяв, що потім його прочитаю. Мабуть, час прийшов. Читаю філософську літературу, в тому числі Ніцше.


«НЕ РАХУЮ КРАЇНИ, В ЯКИХ ПОБУВАВ»

– Який Віктор Корсак поза роботою – вистачає часу на родину, відпочинок?

– Сім’я – це велика цінність. В той же час фраза «Діти – сенс життя» в мене нічого, крім сміху не викликає. Такі люди зазвичай глибоко нещасні, тому що потім хочеш – не хочеш, а чекаєш віддачі від дітей, а вони ж насправді нічого нам не винні. Треба розуміти, що все, що ми робимо, робимо для себе, для свого задоволення.

Моя дружина – мій найкращий друг, хоча ми одружені вже 27 років. Ми один одного розуміємо, цінуємо і стараємось не потрапляти в такі ситуації, коли це може змінитись. Ми стараємось більше часу проводити разом, але, якщо є потреба, я можу поїхати кудись сам. На Шацькі озера можу поїхати на один день, щоб відновити сили.

Хоча на новий рік з дружиною поїхали на Драгобрат (український гірськолижний курорт, - ред.), вилізли на гору, взяли пляшку шампанського і це було прекрасно. Хочу тепер завжди новий рік зустрічати вдвох з дружиною.

– Чула, що ви захоплюєтесь дайвінгом. Це правда?

– Так. Якщо кудись їду, то пірнаю. В Таїланді пірнав, в Мексиці, в Червоному морі, минулого року – на Кубі.

– Рахували, скільки країн вже відвідали?

– Колись думав порахувати, але потім минуло це бажання. Адже будь-яке захоплення має свій життєвий цикл. Коли ти був 10 разів в Азії, вона вже тебе не вражає, тому що там все однакове. Так само з Європою та Америкою. Хочу цього року поїхати на Аляску, бо там ще не був, також хочу в Латинську Америку, а на решту мені вже часу шкода.

Текст: Віта Сахнік

Фото: Ірина Кабанова

20 липня
Сьогодні
Вчора
18.07.2019
17.07.2019
16.07.2019
15.07.2019
-->
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин