Інклюзивно-ресурсний центр у Горохові – місце, де діти оживають, посміхаються та досягають нових вершин
-
-
>
-
>
-
>
3598
«Впирайся! Впирайся…» - мама міцно тримала свою Сашку за руку. Та важко ступала неслухняними ногами по спеціальній доріжці з брусами.
«Впирайся!» - повторювала за нею …
Та стискала мамину руку. Набиралася духу і ступала вперед. Здавалося, верне гори. А на обличчі – усмішка. Бо виходить, бо – впирається! Пише про це канал соціальних новин «Перший».
У Дубищі – щирий подив. У рідних цієї дівчинки – тиха радість. За кілька місяців занять Саша приїздить в школу не на візку. Дівчинка з ДЦП може хоч трошки пожити …поза візком! От вона – ціна відкритого у їхньому селі інклюзивного центру для особливих діток. І це одна історія. А таких – чимало.
Довідково:
З 2018 року на Волині відкрили 19 інклюзивно-ресурсних центрів. Спеціальні установи для роботи з дітьми, які вимагають до себе особливої уваги педагогів. Усередині – яскраві і затишні. З обладнанням, якого багато хто з батьків раніше й не бачив. А головне – з фахівцями.
Недавно Кабмін таки поставив крапку на існуванні ПМПК. Психолого-медико-педагогічні комісії - установи, фахівці яких були у кожному районі. Але раніше батькам особливих діток тільки для того, щоб педагоги і психологи оцінили стан дитини і визначили, у якому закладі вона може вчитися і чи може взагалі, підказали, порадили…, треба було їхати «на ПМПК» в Луцьк. Брати свою дитину, з якою неймовірно важко, шукати транспорт і прямувати до обласного центру. Звідти – назад з висновком на руках. Потім шукати, де ж тобі взяти того дефектолога, логопеда, реабілітолога, практичного психолога, якщо ти умовно кажучи…
Тепер же їхати до ПМПК не треба. Роль цієї установи взяли на себе інклюзивні центри, створені за ініціативи Марини Порошенко. Функціонують вони на кошти державної освітньої субвенції та місцевих бюджетів.
Як Саша відмовилася від… візка
Сашуня і її мама Таня
«Сюди йти неважко, в ту сторону – важко», – зізнається Саша.
На реабілітаційних брусах займатися їй непросто. Тому й не дуже любить. Але старанно як мінімум двічі на тиждень виконує вправи. Те, що комусь просто пройтися – їй вартує надзусиль.
Коли у смт Дубище Рожищенського району відкривали ІРЦ, Саша приїздила на урочистості на візку. Уже кілька місяців, як ця дівчинка вперто цього не робить. Вона вже обходиться «без коліс». Коли про це розказує її мама Таня, по спині біжать мурашки.
Саша Максимюк вперше пішла у школу в 5-й клас. У неї ДЦП.
«Спершу було неймовірно важко. Вона не говорила, а ми постійно старилися її розговорити. І кожної хвилини казали: «Саш, ну скажи щось. Саш, ну скажи…». Тепер то вона так говорить, що іноді я прошу, щоб 5 хвилин помовчала», – сміється мама Тетяна.
Ця жінка весь час поруч з донькою. Удома так хотіли, аби з 5 класу Саша навчалася інклюзивно, а не індивідуально поза школою, що купили старенький автомобіль, а мамі довелося навчитися їздити. Тепер вона возить дівчинку в школу і ходить з нею на уроки, бо є її асистентом.
Двічі на тиждень. Не реабілітаційних брусах. Бо хочеться ходити...
Інклюзивний центр у Дубищі – у приміщенні школи. Місцеві жартують: для школярів ці яскраві кабінети з обладнанням спершу були «як Порт Сіті», бо бігали дивитися, що ж то за диво…
Саша – одна з тих, хто прийшов сюди чи не з першого дня. Тут – яскраво і затишно. Чимало обладнання для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. Логопед, практичний психолог, реабілітолог… Добру частину зусиль колектив на чолі з Нелею Потрапелюк виділяє на те, аби працювати з учителями та батьками особливих діток. Сьогодні у центрі – вже понад 40 заяв від батьків, які хочуть використовувати його можливості.
Поки Саша схолилася над партою і пробує котити кульку лабіринтом на дощечці, мама завмерла в кутку кімнати і тихо всміхається.
«Купила бігову доріжку, щоб вона вдома ходила. Вона там ноги суне. А тут почали ходити - й уже ноги піднімає… Лежали оце в лікарні недавно. Уявіть: ми туди їздили вже без візка. Нас зразу спитали: «А чого ви візка не взяли?». А я: «Хай старається…». Ми побачили, що вона може. Нам лікарка навіть казала, що у неї таке відчуття, що Саша ось-ось піде», – розповідає мама дівчинки.
Довго придивляється до так званих реабілітаційних брусів. Тих самих, які допомогли її Саші навчитися переставляти ноги.
У Горохові вона чужа. Тільки не дітям з ІРЦ.
У шкарпетках з мультяшними героями. У джинсовому комбінезоні. З косичкою і світлою усмішкою. То дає малому Андрійкові м’яча, то забирає… І ловить в його очах найменшу емоцію, щоб він вчився реагувати на світ. І говорити. Бо йому майже 5 і він – ще майже ні слова.
Їй 22. Мар’яна Овадюк - логопед у Горохівському ІРЦ. Ще недавно працювала у великому та амбітному Львові, а потім побачила оголошення про те, що в інклюзивний центр на Волині шукають кадри – і зважилася на конкурс.
Її тут – «з руками і ногами» раді стрічати. З дипломом. З досвідом роботи у приватному дитячому клубі.
«Там проводила і заняття з логоритміки, і заняття на збагачення лексичного запасу, і танцювальні… Арт-терапією займалася. Тільки там дітки були від 2 до 5-ти. А тут? Тут заходиш – і вже сама атмосфера вражає. Хочеться усміхатися, стає радісно. Ці малюнки на стінах, тактильна стіна, гарні люди. Мені тут подобається», – розповідає Мар`яна.
Мар’яна щодня їздить додому в Стоянів на Львівщині, де живе. Тепер до хати їй навіть ближче, ніж зі Львова.
За молодість, за усмішку, за вміння бути дитиною серед дітей її тут дуже любить малеча. Єдина біда, нарікає, що на всіх не вистачає часу.
Як тільки у Горохові відкрили ІРЦ – сюди хлинув потік людей. Наразі тут 56 дітей, з якими працюють фахівці. Директор Світлана Лич зауважує, що в районі дуже багато дітей з вадами мовлення. Четверо фахівців трудиться тут вже, чекають на олігофренопедагога і ще одного логопеда.
«А тут раніше було 8 тонн сміття», - киває директорка на яскраве приміщення ІРЦ.
З підвалу місцевої школи справді вивезли чимало хламу, обладнали вхід, пішохідні доріжки. А радилися найперше з місцевою громадською активісткою-візочницею Олею Дубінською. Та і вхід запропонувала по-іншому облаштувати, і першою двері випробовувала – чи проїде.
А коли будівельники, які тут робили ремонт, почули, для кого він, самі схотіли розмалювати стіни. Тому і малюнки, і тактильну стіну з білочкою, горішками, бедриками і метеликами дітям подарували, не взявши за це ні копійки.
Тепер, коли до Мар’яни і її колег приходять їхні вихованці, то найперше біжать потрогати барвисту стіну. Хтось завбачливо у дуплі виліпленого дерева примостив справжній фундук, за ним тепер полює мало не вся дітвора.
«Тату, я вже прийшов зі школи»
Поки його 5-річний Віталик виспівує перед дзеркалом з логопедом, його тато терпляче чекає малого в коридорі. Іноді не витримує і таки заглядає в кімнату, щоб побачити, що ж там відбувається. Бо в сина стільки емоцій!
«Вам не передати, як це, коли твоя дитина ще донедавна не могла говорити реченнями, а тепер вже може подзвонити чи взяти трубку і щось нормальним реченням сказати. Наприклад, що вже зі школи прийшов. Я не знаю, хто це придумав, але це працює», – каже Валентин Панасюк з Ківерців
Віталику всього 7. Він приходить у Ківерцівський районний ІРЦ після навчання. Приходить? Влітає! Сміється. Залюбки позує, помітивши, що його фотографують, ще ширша усмішка, коли помічає свого логопеда Оксану Вічелковську.
За якусь мить вони вже згадують домашнє завдання:
- Доброго дня, в небі пташки. Доброго дня, зелені лужки… - хором перед дзеркалом.
-… Кулачок. Відпустили. Одну ручку стиснули. Іншу ручку стиснули. Поклали на парту і згадуємо віршик про метелика…. «А метелик не схотів геть від мене полетів», - не спиняється вчителька.
Той, як заведений. То вірші. То вже старанно робить «масажики». То дмухає, то згортають обоє губки. То вже: «Ж-ж-ж…». Краємо ока він таки не забуває поглядати: чи знімаю ж…
«Кулачок. Відпустили...»
«Ми як тільки почули, що цей центр відкрився, привели сюди його. Коли це? По-моєму, в жовтні. І ви ж самі бачили: біжить. Він на свої сім років не міг говорити нормальними реченнями: всі слова в одному відмінку, якісь окремі словосполучення. Якщо стоїш біля нього, підказуєш – говорить, а щоб сам. А тут..Хтось гарно попрацював для таких діток. Заняття – 5 хвилин перерви. У ті 5 хвилин він бігом в кімнату з іграшками. Грається, набирається сили – і знов біжить займатися. Мені як батькові це дуже подобається», - розповідає Валентин, тато хлопчика.
На чималій площі у стінах еколого-натуралістичного центру (а ще раніше – пенсійного фонду) нині працюють з 46-ма дітьми. Частина з них – із сільської місцевості, каже директор Наталія Мрочко. У більшості із них індивідуальні заняття. Навряд чи варто пояснювати, чому їм простіше привезти дітей, наприклад, до дефектолога в Ківерці, а не в Луцьк, в державну і безкоштовну установу, а не в приватний кабінет.
Став директором, бо вірить в інклюзію
Його історія – про те, як наважитися стати директором абсолютно нової установи. Як вчитися і вчити суспільство забувати про тотальні інтернати і «не таких» дітей.
Юрій Туровський родом із Володимир-Волинського району. Закінчив педколедж у Володимирі. 6 років працював у Затурцівській спеціальній загальноосвітній школі-інтернат і вчителем інформатики, і вчителем столярної справи. За плечима – дві вищих освіти (викладач загальнотехнічних дисциплін і дефектолог), молода дружина і величезне бажання таки реалізувати себе за обраним фахом.
Дефектологи – ті спеціалісти, яких всі шукають, яких бракує, але для яких і робочих місць не надто багато. Заробітної плати – теж… Все ж, Юрій каже, що бачить перспективу саме в інклюзивній освіті. Тому й ризикнув. Подав документи на конкурс – і став директором новоствореного інклюзивно-ресурсного центру с. Підгайці Луцького району.
Інклюзивний центр у Підгайцях облаштували у старій шкільній котельні. Ще не так давно у тих стінах був склад різного хламу. Зараз барвисто, кабінети практичного психолога, дефектолога, логопеда… Достатньо обладнання. Усе це обійшлося у 1 млн 300 тис грн (місцеві бюджети + освітня субвенція). Це один із «наймолодших» інклюзивних центрів: тут починають свою роботу саме з того, що збирають заяви батьків, проводять комплексну оцінку діток і перші заняття.
«Команду ми сформували. Батьки йдуть навіть для того, щоб отримати пораду від фахівця. Тепер хочемо працювати над тим, щоб їм розказати, для чого ми тут є… Хочу об’їхати всі громади. Слава Богу, маємо автомобіль. Шукаємо ще, правда, водія. Он навіть це масажне ліжко (киває на обладнання в одній з кімнат, - авт.) легко складається, перевозиться – за потреби реабілітолог може під’їхати до когось додому. – розповідає Юрій.
Тут же, у центрі, працює і його дружина Тетяна. Вона – практичний психолог, свого часу трудилася в школі-інтернат у Володимирі-Волинському. Вони не нарікають ні на зарплати, ні на труднощі, тішаться гарним умовам роботи, єдина проблема – житло для молодої родини. У Підгайці добираються з іншої окраїни Луцька – з с. Тарасово. Але й з цим, кажуть, справляться.
Бо особливим дітям треба особливі кадри.
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
