Як увійти у ТОП-5 політиків Волині: інтерв’ю з Іваном Миркою

У відвертій розмові Іван Мирка розповів про те, як досяг успіхів у бізнесі, сприйняв поразку на виборах, скільки коштує кілометр дороги та де шукає своїх спільників.

Про сім’ю

– Ваш батько – Іван, Ви – Іван Іванович, Ваш син – теж Іван. Чому у Вашій родині так багато Іванів?

– Я дуже сумую за тими часами, коли в родині разом збиралися троє Іванів Івановичів. Це наша сімейна традиція, ми її підтримуємо і надалі, тому навіть не уявляю, як би могло бути інакше. Зараз я бачу, що багато людей також приймають такі традиції.

– Ваш батько був дорожником і став для Вас прикладом для наслідування. Розкажіть про нього, що це була за людина?

– Батько був переконаним трудоголіком, свого часу він допоміг дуже багатьом людям реалізуватися у житті. Тато багато «обпікався» через деякі риси свого характеру – працьовитість, відкритість, прямолінійність. Я дуже вдячний татові за те, що він мені показав, як треба щодня працювати, за те, що він мене постійно вчив. Мені здавалося, що він поспішав і хотів якнайбільше знань передати мені, адже прагнув, щоб я був більш рішучим, ніж він свого часу.

– Як і де Ви познайомилися із Вашою дружиною Альоною?

– Не секрет, що я досить рано одружився – у 21 рік. З Альоною ми познайомилися через спільного вчителя у музичній школі – Олександра Сидоренка. Я прийшов на випускний у свою рідну школу, де побачив як Альона грала на гітарі кубинський танець. Це стало точками неповернення наших стосунків.

– Ви також достатньо рано стали батьком. Ваші діти продовжуватимуть Вашу справу? Яким Ви бачите їх майбутнє?

– В мене вже дорослі діти. Сьогодні донька навчається в Львівській політехніці. Я вважаю, що це один із найкращих ВНЗ, і не тільки в Україні. Донька обрала собі професію архітектора. Анастасія дуже гарно малює, в неї є свій стиль. Архітектура – це абсолютно її вибір. Я дуже нею пишаюся. А в сина немає вибору – він буде навчатися за спеціальністю «Автомобільні дороги». Вже зараз ми з ним разом їздимо по об’єктах, де Іванко спостерігає, як відбуваються усі процеси.

Про бізнес

– У Вас три вищі освіти. Дві з них пов’язані із дорожнім будівництвом, третя - з державним управлінням. Проте, Ви також навчалися у Німеччині. Наскільки цінним для Вас став досвід навчання закордоном?

– На початку 2000-х це було як в космос полетіти. Ти сів в автобус в Україні, а вийшов у зовсім іншому світі. У ті часи це був такий досвід, про який не могли мріяти мої друзі та колеги. Сьогодні вже мало хто пам’ятає, наскільки складно було поїхати на навчання за кордон, отримати візу та пройти усі кола пекла, пов’язані з цим. Я отримав цей досвід та повернувся в Україну, де почав його застосовувати. Я постійно хотів щось змінити, в мене завжди була альтернативна думка, я намагався впроваджувати нові підходи в бізнесі.

– З 2002 року і наступні дванадцять років Ви займали керівні посади на різних приватних підприємствах. Яке Ваше найбільше досягнення у бізнесі?

– Усе життя я мріяв про власну справу. Я завжди прагнув бути незалежним та  робити те, що я хочу і таким чином, як я вважаю за потрібне. Я працював із двома успішними керівниками, які «створили» мене майбутнього – це мій батько та мій дядько. Однак, в мене були й іноземні партнери зі своїми підходами, що я перейняв. Тому своїм найбільшим досягненням я вважаю власний бізнес, в якого є сотні клієнтів та десятки співробітників.

– Зараз Ви повернулися на своє рідне підприємство «Шлях». Ви отримуєте задоволення від роботи на фірмі, якою займається вся Ваша родина?

– Я дуже кайфую від роботи на «Шляху». Я люблю рано прокидатися з чітким планом роботи на день, сідати в автомобіль, їхати, спілкуватися з людьми і робити конкретні речі, результати яких може побачити кожен. Мені це все дуже подобається.

– У чому основні відмінності менеджменту в бізнесі та на державній службі?

– Бізнес і влада зовсім різні. Коли дехто зараз каже, що прийшов із бізнесу і буде впроваджувати на держслужбі бізнес-підходи, вони не розуміють, що це абсолютно різні речі. В той же час, важливо представляти певну галузь. Наприклад, я був представником інфраструктурної галузі, що допомогло мені швидше розібратися, мати нові ідеї та не застрягти у рутині нескінченних звернень та скарг, а також безглуздих нарад. Ми сконцентрувалися на виконанні тих завдань, про які мріяли, зокрема на будівництві доріг, але у нас був свій підхід. На це потрібно було шукати кошти і ми шукали згідно діючого законодавства, а не за допомогою ручного регулювання.

Про державну службу

– Після Євромайдану Вам запропонували перейти на державну службу та очолити Департамент інфраструктури Волинської облдержадміністрації. Якщо не секрет, хто Вам запропонував зайняти цю посаду?

– Відверто кажучи, тоді не було такого, щоб мені хтось сказав, що я піду керувати Департаментом інфраструктури. Я розумію, що мене там ніхто не чекав. Та й в мене самого не було прагнень очолювати департамент чи стати Головою облдержадміністрації або його заступником. В мене було широке коло знайомих серед майданівців, які привели мене на державну службу. Разом із цими людьми я був у Жовтневому палаці та завдяки їм я пішов на цю посаду і мусив відпрацювати наданий мені кредит довіри. Багато людей дивилися тоді на нас і очікували певних дій з нашого боку, тому я дякую своїм товаришам за те, що тоді підштовхнули мене до цього.

– Економіка України у 2014-2015 роках була у такому стані, що інфраструктурні проекти тоді не були в пріоритеті. Які Ви тоді ставили завдання перед собою?

– Сьогодні я хотів би подивитися в очі тим людям, які тоді закликали до введення військового стану та особливого режиму функціонування економіки. Погляньте, що зараз відбувається з економікою внаслідок карантину. Це все і близько не схоже на те, коли в Україні була справжня війна, до якої ніхто не готувався, крім Росії. Я вважаю, що тоді керівництво держави робило все можливе, щоб економіка хоча б якось розвивалася, але дійсно на інфраструктуру треба було десь шукати кошти, які забирала війна.

Ми почали знаходити кошти через розробку нормативної бази та контроль за її виконанням. «Митний експеримент» став тим механізмом, який дав губернатору мотивацію прозоро будувати відносини з митницею, адже завдяки цьому в обласний бюджет щодня почали надходити кошти. В усіх голів ОДА мотивація тоді зашкалювала, адже з’явилося джерело коштів, яке можна направити в бюджет розвитку. Ми ж пам’ятаємо, як раніше чиновники будували цілі бізнес-імперії завдяки корупційним схемам на митниці, а ми ті кошти направили на дороги.

– Із другої половини 2015 року розпочалася активна реконструкція доріг в Україні та на Волині зокрема. Сьогодні ми їздимо прекрасними дорогами з Луцька до Львова, до Володимира-Волинського, до реконструкції яких Ви доклали чималих зусиль. Що для Вас було найскладнішим у реалізації цих проектів?

– Найскладнішим було зламати підхід Укравтодору. Коли ми знайшли кошти, Укравтодор вже вирішив, що буде з ними робити – десь поставити латки, десь зробити узбіччя, десь відремонтувати невеликі ділянки в різних частинах області. Ось цей підхід ми мали змінити і нам це вдалося.

Разом із тодішнім Головою Волинської ОДА Володимиром Гунчиком, ми запропонували щороку на Волині робити одну дорогу. В нас із ним були однакові погляди на це і вже в кінці 2015 року ми підготували перший проект. В березні 2016 року, коли погода дозволила розпочати реконструкцію, ми почали роботу на Львівській трасі. Коли ми завершували одну дорогу, в нас вже була готова проектно-кошторисна документація на наступну з урахуванням усіх помилок та недоліків попередньої. Тож, ми показували клас.

– Між іншим, хотілося б від Вас почути, скільки коштує кілометр дороги. Наприклад, такої, як Луцьк - Володимир-Волинський.

– Наші дороги коштували в районі 10 мільйонів гривень. Були ділянки і по 8 мільйонів, але в середньому виходило близько десяти. Якщо порівняти із сьогоднішніми витратами, коли вартість кілометра становить 40 мільйонів, мені це видається дуже дивним, адже стала нижчою вартість паливно-мастильних матеріалів і, відповідно, транспортних послуг, які становлять значну частку витрат.

Чому зараз 40 мільйонів? Як влада може зробити запланований кілометраж з такою ціною? Ми вкладалися в 10 мільйонів при тому, що ми робили всю супутню інфраструктуру – знаки, розмітку, пішохідні переходи з освітленням, відбійники. Наш підхід полягав у повному та комплексному виконанні робіт, щоб поступово виводити дорожню галузь на новий рівень.

– Дуже банальне питання. Скільки необхідно часу, щоб усі українські дороги були пристойного рівня?

– Все можна дуже легко порахувати. Наприклад, якщо на Волинь щороку буде надходити 1 мільярд гривень на 2000 кілометрів державних доріг і якщо ми поділимо мільярд на 10 мільйонів (за які будувала кілометр дороги наша команда), то щороку буде можливість робити 100 кілометрів доріг. Відповідно, за 20 років можна зробити волинські дороги. Точно так само можна рахувати й по інших областях.

Однак якщо будувати дороги за 40 мільйонів за кілометр, це будуть зовсім інші цифри. Якщо також звернути увагу на мости, більшість з яких знаходиться у важкому стані, це будуть взагалі інші цифри. Проте, крім грошей важливий також і комплексний підхід. Зараз ми бачимо, що Укравтодор повертається до своїх старих принципів роботи і люди не бачать, що конкретно зроблено за рік на дорогах Волині.

– Ви також запустили процес реконструкції набережної Світязя. Ви часто відпочиваєте там із родиною. На Вашу думку, чим викликана проблема обміління Світязя? Хто винен у цьому?

– Сама природа вміє себе регулювати, однак там, де вже втрутилися люди, розпочинаються проблеми. По-перше, посуха відіграє свою роль, хоча в нас протягом літа йдуть дощі. По-друге, меліоративні споруди перебувають у занедбаному стані. По-третє, збільшується відбір води людьми. Не секрет, що багато хто копає присадибні водойми, зокрема й різні господарства. Це все в сукупності дає антропогенне навантаження на озеро і воно міліє.

Однак в нас не звикли вирішувати проблеми, в нас звикли шукати крайніх і покладати всю вину виключно на них. Тому це досить складна проблема, яку можуть вирішити лише волиняни-професіонали, яким небайдужа доля Світязя.

– Що заважає Світязю та Шацьким озерам стати курортом європейського зразка?

– Нічого не заважає. Заважають політичні ігрища, ніхто не хоче нічим займатися. Навіть хороша ідея, але якщо вона чужа, повинна обов’язково бути відкинута, бо, наприклад, її запропонував хтось із іншої політичної сили.

Місцева влада є найбільш близькою до людей та їх проблем і повинна ними займатися. Свого часу ми розпочали курортологічні дослідження та почали облаштування Світязя. По-перше, завдяки грантовим коштам Європейського Союзу вдалося зробити каналізування Шацького національного природного парку, поставити сучасні очисні споруди та відповідні мережі. По-друге, ми почали вкладати кошти в інфраструктуру навколо озера – в дорогу та набережну, яка б відповідала всім вимогам – з тротуарами, велодоріжками, місцями для паркування, освітленням, пандусом.

Коли бізнес бачить певні зрушення в кращу сторону, він також починає вкладатися в розвиток місцевої інфраструктури. Раніше люди бачили на пляжах гори сміття та безлад, а сьогодні там порядок. Ми показали локальний приклад, як можна все правильно зробити.

– Чому Вам не вдалося досягти всіх цілей на посаді директора Департаменту інфраструктури?

– Я завжди довіряв своєму колективу і хотів робити щось нове. Завдячуючи своїй сміливості та моїй команді, мені вдалося багато що зробити, але в той же час, через це я постійно отримував удари в спину. Звичайно, було багато заздрощів, тому дехто почав ламати наш злагоджений колектив. Бог суддя цим людям, але я впевнений, що волиняни так не вчиняли б. Зрештою, підступність таких кон’юктурщиків не дала змогу зробити все заплановане.

Про політичну діяльність

– Євромайдан став певним переломним моментом у Вашому житті, Ви були на барикадах у Києві взимку 2013-2014 років. Оглядаючись назад, як Ви оціните ті події?

– Інколи мені здавалося, що мене просто хочуть виселити з Волинської області. Революція стала пробудженням. Якщо подивитися на Помаранчеву Революцію – це був запал, піднесення і згасання. Революція Гідності була реальною боротьбою, тут було усвідомлення того, що буде після Революції. Ми розуміли, що після цих подій у різних людей буде намагання отримати владу, але ми все одно усвідомлювали, що повинні вистояти та перемогти, щоб будувати країну такою, якою ми її бачимо.

– Після того, як Ви пішли із облдержадміністрації, Ви практично відразу стали очільником Волинського осередку тоді ще партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність». Як так вийшло, що Вам, людині без досвіду партійної роботи, запропонували керувати тоді пропрезидентською політичною силою в області?

– Лідер не обов’язково повинен бути з досвідом саме партійної роботи, у лідера в першу чергу мають бути хороші репутація та людські якості. Постало питання, хто готовий прийняти партію у непростий час - напередодні виборів. Напевно, мене обрали, тому що я відповідав критеріям, яким повинен відповідати партійний лідер. До мене була довіра, без якої ніяк, адже багато хто тоді хотів зайняти цю посаду, але до цих людей не було довіри. Для мене це було щось нове. Я повинен був переконати партійний актив у тому, що боротьба складається не лише з перемог, а й з поразок, з яких необхідно робити правильні висновки.

– На Вашу думку, чого не вистачило команді Порошенка показати високий результат на Волині?

– По-перше, це рівень політичної обізнаності електорату. По-друге, не завжди в команді були задіяні порядні люди, які, напевно, переслідували лише особисті інтереси.

Низька політична культура населення сприяла тому, що до влади прийшли популісти, маргінали, дилетанти. І це просто біда. Дуже багато людей, які стали моїми наставниками, буквально шарахаються цієї команди нової влади.

– Після президентських виборів майже відразу були призначені позачергові вибори до Верховної Ради. Ви вирішили стати кандидатом у народні депутати вже від партії «Європейська Солідарність» по 20-му округу. Це Горохівський, Луцький, Рожищенський, Локачинський і Турійський райони. Ви були більше ніж в півсотні населених пунктів під час кампанії. Які у Вас враження після зустрічей із людьми з цих районів?

– Я вважаю, що завжди треба боротися, тому вирішив іти на вибори. Треба боротися за те, що ти думаєш і особливо тоді, коли ти точно знаєш, що програєш. У такому разі потрібно ще більше своїх зусиль направляти у досягнення мети. Ми тоді об’їздили багато сіл та містечок і люди виплескували різні емоції, тому я розумію, наскільки ті вибори були емоційним волевиявленням.

– Як Ви сприйняли тоді поразку на виборах?

– Я нормально сприйняв поразку, оскільки ми пройшли цей шлях повністю. Ми багато де побували, зустрілися із тисячами людей, ми все побачили та зафіксували. Усім, кого я бачив, я давав свій особистий номер телефону. Мені і дотепер телефонують люди і говорять різні речі. Я завжди відкритий для спілкування.

– Чи не зникла у Вас мотивація займатися політичною діяльністю і надалі?

– Чим більше ти займаєшся політикою, тим краще розумієш, що ти потрібен у політиці. Крім того, я намагаюся залучати в політику людей, які є для мене особистими авторитетами. Поки наш бізнес не стане політично і соціально відповідальним, поки наша інтелігенція не стане спроможною, наша держава дуже повільно рухатиметься вгору.

– Враховуючи вищесказане, не дивно, що Ви стали кандидатом у депутати Волинської обласної ради від партії «Європейська Солідарність». Що Вам дасть депутатський мандат?

– Сьогодні я маю багато можливостей працювати зі своїм електоратом. Я прагну запропонувати чимало змін в інфраструктурній та соціальній сферах, тому депутатський мандат дозволить мені це зробити.

– Більше року президентом України є Володимир Зеленський. Як Ви вважаєте, що є найголовнішою проблемою його команди на державному та на обласному рівнях?

– Мені не хочеться характеризувати команду, якої немає. Крім того, пройшло ще мало часу, щоб давати якусь оцінку діяльності нової влади. Я скажу одне: у Зеленського не поміщається Україна в голові.

– Ви, як учасник Революції Гідності, не відчуваєте, що в нашій державі відбувається поступовий відкат назад, у 2013 рік? Вам не здається, що ті цінності, за які Ви боролися, зараз просто потураються?

– Я уважно слідкую за всім, що відбувається в області та на рівні держави для того, щоб у будь-який момент бути готовим до боротьби. Інформація, яку я отримую, мене дуже бентежить. Нам говорять, що в державі є кадровий голод. В кого голод кадрів? Може в когось закінчилися куми, однокласники чи «95 Квартал», щоб призначати їх на посади? В нас достатньо кадрів! Однак найбільш професійні та самодостатні не хочуть йти у владу, бо вони розуміють, що це стане ударом по їх репутації.

Зараз у державному апараті кожен сам за себе і є лише одна задача – зайти і нагребти. В мене взагалі не було бажання працювати в чужій команді. І хоча мені свого часу пропонували якісь посади, я дуже радий, що не захотів навіть обговорювати своє можливе призначення.

Є декілька моїх знайомих, які залишилися працювати на державній службі. Вони намагаються добре робити свою роботу і я їх дуже за це поважаю. Однак я в них питаю, що вони там ще роблять. Більшість професіоналів вже пішли і не хочуть повертатися.

Найбільше мені шкода бізнес. Система побудована таким чином, що в Україні бізнес мусить співпрацювати з державою. Я можу лише поспівчувати підприємцям і побажати їм натхнення діяти і розвиватися, щоб зберегти свій бізнес і створювати робочі місця.

Про особисте

– Давайте поговоримо про Вас як медіа-персону. Ви входите в п’ятірку волинських політиків за кількістю підписників та читачів у Фейсбуці. Що для Вас ця соціальна мережа?

– Це один із найдоступніших способів комунікації сьогодні. Я дивлюся на тих людей, які не користуються Фейсбуком і дивуюся, чому вони не хочуть робити свою діяльність більш публічною. Коли ти займаєшся політикою, то мало просто робити хороші речі, необхідно про це також і розповідати.

Люди повинні знати інформацію про діяльність політиків будь-якого рівня. Якщо подивитися таргетинг, то у Волинській області є близько 400 тисяч користувачів Фейсбуку. Як можна не працювати з такою аудиторією?

Багато моїх друзів кажуть, що в них немає фінансування для висвітлення своєї роботи. Ну добре, якщо людина не може друкуватися в газетах, то Фейсбук дозволяє розповісти свої думки безкоштовно. Якщо цього не робити – то як можна себе вважати лідером? Я постійно роблю публікації і таким чином знаходжу своїх однодумців та спільників, тому що електорат – це невід’ємна частина тебе.

– Чому Ви зареєструвалися у Tik-Tok? Ви там також шукаєте спільників?

– Там зовсім інша аудиторія, з якою я також працюю. Люди використовують різні соціальні мережі в залежності від того, чим вони цікавляться в різні періоди свого життя. Треба бути присутнім і в Tik-Tok, тому що там є аудиторія, яка не читає мій Фейсбук.

– Зараз непрості часи. Як Вам вдається зберігати свій оптимізм?

– Я не знаю! Це мене так хтось по життю зарядив, напевно. Найголовніше – це позбавлятися сміття, яке може тебе оточувати. Тому якщо у житті трапляються непорядні люди, треба припиняти з ними спілкування, адже вони є каталізатором поганих емоцій та вчинків. Я дуже люблю хороших людей і завжди посміхаюся, тоді у всіх, хто навколо, також з’являється гарний настрій.

– І наостанок. Що б Ви хотіли побажати нашим читачам?

– Друзі, займайтеся своєю справою, насолоджуйтеся спілкуванням зі своїми друзями та близькими. Завжди знаходьте час на дійсно важливі речі. Також обов’язково вхопіть за хвоста це літо, бо воно так швидко пролітає.

Олександр НОВАК