Надія Скорбатюк: жінка, яка знайшла щастя після виправно-трудових таборів і катувань

06 Грудня 2021, 11:05
Жителька села Піски Надія Скорбатюк із дочкою Валентиною Надашкевич. Фото зі сімейного архіву Надії Скорбатюк 2536
Жителька села Піски Надія Скорбатюк із дочкою Валентиною Надашкевич. Фото зі сімейного архіву Надії Скорбатюк

Із вікна кімнати Надії Скорбатюк велично видніються куполи Свято-Троїцького собору міста Берестечка, Пісківський Свято-Георгіївський храм, у стінах якого більше трьох десятків літ проспівала вона в хорі, й одна з крайніх вулиць сусіднього села Кутрів. – Добрих пів світу! – з усмішкою зауважує 88-річна жінка та за мить додає, що був у її житті період, коли дивилася на небо крізь вузесенький отвір у стіні в’язничної камери.

Яким же було дитинство Надії Мефодіївни? Мабуть, не таким світлим, як хотілося, проте вже тоді вона добре усвідомлювала сенс основних Божих заповідей – шанувати рідних своїх і ні в якому разі не нарікати на волю Всевишнього. Про це пише Горохівський вісник.

- Час був такий, – розпочала свою оповідь співрозмовниця. - Батько, копаючи окоп, зламав ногу та залишився інвалідом. Я, найстарша з шести дітей у сім’ї, вже в тринадцять літ ходила за плугом і ціпом молотила пшеницю. Аби заробити якусь копійчину, працювала прибиральницею у школі. Крім того, любила співати. Своїм голосом вдалася до тата. В рідному селі Зеленому була церковка з колишньої німецької хати. Туди й прямувала щонеділі, щоб разом із хором пісенно молитися Господу. Однак весною 1949-го року несподівано закінчилося моє звичне молоде життя…

Одного вечора підійшли до Надії двоє незнайомців. Дали в руки листівки й наказали розвісити по селу. Навіть не поглянувши, що там написано, дівчина зім’яла їх та наскільки змогла дістати рукою, - всадила у скирту соломи. Після того випадку минуло трохи менше двох тижнів. День, на який припало тогорічне свято Благовіщення, видався погожий, сонячний. Надія Скорбатюк пригадує:

- Мама пішла до церкви. Тата боліла хвора нога, тож він лежав у кімнаті. Я була вдома з однорічною сестрою Софією. Лише встигла помітити, що до сусідів під’їхала хура, як до хати ввійшли двоє чоловіків. Запитують мене: «Де листівки?» Кажу: «Немає…» Тоді вивели мене в сіни та й давай поясом із металевою пряжкою бити по плечах. А скільки ж я могла витерпіти? Кричатиму – татові буде погано. Та й пішла за ними. Вийняла зі соломи ті листівки і віддала незнайомцям. Вони розклали їх у хаті, наказавши підписатися на кожній та звеліли збиратися. “Чи прощатимешся зі сестрою?” – спитали наостанок. Я взяла Софійку на руки, поставила на скриню, поцілувала і вийшла з дому.

На хурі під супроводом конвоїрів із гвинтівками та собакою Надію Мефодіївну повезли в Берестечко. У тамтешньому КПЗ її протримали десь зо тиждень, після чого вночі на «чорному вороні» (автомобілі, призначеному для перевезення злочинців) відправили до Луцької в’язниці.

Жахіття, які довелося пережити їй, п’ятнадцятирічній дівчині, Надія Скорбатюк називає найстрашнішими. Досі в пам’яті жінки темний підвал, важкі двері, довгий коридор, безліч замків і… голос, що наказує: «Обличчям до стіни!», «Роздягайся!» Потім чиїсь руки штовхнули в одну із кімнат. Хтось незнайомий кинув якусь одежину, ще хтось – іншу, пошепки промовивши «бігом лягай…» Вона й прилягла… на цементі в камері, де один за одним бігали таргани, а крізь маленьке віконце вгорі виднівся невеликий шматочок неба.

Вранці змученій і наляканій дівчині дали одяг та відправили на допит. Навіки закарбувалося в свідомості Надії прізвище слідчого Попова і як він, знущаючись над нею, не дозволяв спати ні вночі, ні вдень. Як підносив упритул до обличчя яблуко зі словами: «Посмотри, чем на свободе пахнет! Тебе свободы никогда не видеть. Поедешь туда, где белые медведи».

Через сім місяців мордувань за порадою співкамерниць дівчина написала заяву прокурору з проханням змінити слідчого. Тиждень потому її вкотре покликали на допит. Про Нетіщенка, родом зі Східної України, Надія Мефодіївна відгукується як про людину добру й милосердну. Допитуючи її, він наголошував: «Я не маю наміру тебе ув’язнити, тому розповідай все, про що знаєш». Згодом слідчий звернувся до дівчини зі словами: «Був я на твоїй батьківщині. Бачив батька – сидить під хлівом на сонечку. Одна його нога в чоботі, друга – у валянку. Запитував про тебе вчителя й сусідів, однак нічого поганого не почув…»

У січні за рішенням суду Надії було зачитано вирок – «десять років виправно-трудових таборів», після чого в «товарняку», що прямував із Києва, її етапували до Мордовії.

- Поселили нас у великих бараках, де в кожному кутку стояв конвой, – згадує нині жінка. – Одежу забрали, а натомість дали свою, поштамповану. В мене на плечах був вибілений хлоркою номер 222Н.

На початку Надія Мефодіївна трудилася у торф’яному кар’єрі. Згодом їй дали коня з дугою та наказали возити ліс. Під наглядом конвоїрів дівчина проробила там приблизно пів року, двічі на день перевозила деревину із лісу до зони.

Опісля Надію із ще трьома ув’язненими дівчатами зобов’язали возити воду. Одна з них повинна була вибивати ломом ополонку, друга черпати воду, третя ж, стоячи на санях, виливати її у бочку. Ватяні штани, бушлати, плащі та валянки аж бриніли від замерзлої води, наскрізь пронизуючи холодом, що сягав мінус сорока, а то й п’ятдесяти градусів.Через деякий час молоду дівчину перевели до швейного цеху для пошиття солдатської білизни. Там Надія трудилася з такими, як і вона засудженими, представниками різних національностей.

– Литовка Стася навіть навчила мене своєї мови! – ділиться незабутим жінка, цитуючи литовською запам’ятовані в неволі слова: любов, дім, родина…

Попрацювавши два місяці в цеху, дівчина, яка зроду-віку не бачила швейної машини, стала однією з небагатьох, кому вдавалося удвічі перевиконати план. Для неї ж це передбачало деякі переваги, зокрема місце за окремим столом, застеленим білою скатертиною, більший шматок хліба на обід і трохи більше масла в кашу. Покладені на неї зобов’язання наполегливо виконувала до часу, доки не надійшла звістка про смерть Сталіна.

– Після оголошення амністії неповнолітнім ув’язненим одного прекрасного дня прийшла нарядниця й повідомила: «Слухайте уважно, чию фамілію зачитуватиму, вставайте з місця, забирайте з каптьорки свою одежу. І ви вільні!» – напівпошепки гортає книгу життєвих споминів 88-річна жінка, чиє ім’я прозвучало тоді з-поміж почутих…

І в той же час пригадує, як вийшла з торбинкою зі сухим пайком та квитком до станції «Дубова Корчма». Як дісталася туди надвечір, не помітивши довкола нічого, крім поля. Як на запитання незнайомих чоловіка й жінки «Дівчино, ти з тюрми?», кивнула головою й попрямувала з ними. Як на вечерю їла галушки з молоком та як уночі не зімкнула очей, мріючи якнайшвидше дістатися додому…

Уранці глава сім’ї, в якій прихистили Надію, ішов на ферму. Він вказав дівчині на шлях, що вів до Берестечка, і вона щодуху помчала туди. Дорогу від Жабча до центральної площі містечка здолала легко, адже думками так і линула в рідне село Зелене. Мріяла обійняти найближчих, із якими не бачилася шість років, ступити на батьківське подвір’я, звідки востаннє вийшла під супроводом конвоїрів.

– На той час мій тато возив молоко на Берестечківський молокозавод, – продовжує розповідь про пережите Надія Мефодіївна. – Аж тут бачу – фура поїхала з баньками! Я, чимдуж, навздогін. Дивлюся, зупиняється поблизу училища, а на ній – батько! Підходжу, беру за плече… Він обертається, дивиться на мене й питає: «Може, то ти, Надю?» Кажу: «Я, тату…» Коли ми доїжджали додому, мама саме копала картоплю. Наймолодша сестричка гралася біля хати. Батько гукнув до неї: «Соню, я Надю везу!» Однак дівчинка, якій усього рік був на той час, як розлучалися, мене не впізнала...

Порадівши довгоочікуваній зустрічі з рідними, Надія стала задумуватися, куди б влаштуватися на роботу. Дядько дівчини, який трудився бригадиром на торфовищі, покликав її туди. Призвичаєна до праці, вона кожного дня, просинаючись о шостій ранку, пішки прямувала зі Зеленого аж під Солонів, а ввечері поверталася. Там же й уперше зустрілася з майбутнім чоловіком Федором Григоровичем.

– І знову моє життя змінилося у святковий день Благовіщення, – з усмішкою повертається в далекі спогади Надія Скорбатюк. - Ми розмовляли про все на світі! Я розповідала Федору про своє життя, він мені – про своє. Довідалася, що за спиною чоловіка десять років неволі та понад два з половиною – ув’язнення в німецькому таборі.

– Файний, високий, працьовитий і дуже добрий, – з любов’ю говорить про коханого Надія Мефодіївна. - За тридцять шість літ, скільки вділено було Господом прожити разом, нікуди не ходив без мене. Понад усе любив дітей, яких нажили разом, – Вітю, Васю, Валю й Володю. До того ж був гарним господарем, цінував порядок як удома, де мешкали в селі Піски, так і на роботі. А ще був – грамотним! Скільки віршів знав! Майже всього «Кобзаря» міг процитувати напам’ять! Навіть заборонені Шевченкові вірші декламував. Патріотом був… Однак трохи не дожив до Незалежності України. Помер у 1990-му…

У серпні цього року Надія Скорбатюк відсвяткувала своє вісімдесятивосьмиріччя. За прожите-пережите кожного дня молитовно дякує Богу. В її словах – ні крихти нарікання, бо ж “буває ще й гірше”, а в неї – справжнє багатство! Діти подарували дев’ятьох онуків. Тішиться одинадцятьма правнуками, що як з’їдуться на канікули – душа радіє від почуття родинного затишку!

Любов’ю, підтримкою й добрим словом щоденно обіймає Надію Мефодіївну дочка Валентина. Очевидно, від тата перейняла поетичну вдачу, адже на сторінках немалого записника Валентини Надашкевич – вірші про те, що найдорожче її серцю.

Вдячна Господу Надія Скорбатюк за добрих людей, які в різні періоди життя знаходилися поруч. Однак і сама повсякчас намагалася не коритися гніву. Добре ж знала, що причиною її ув’язнення була зрада подруги. Та навіть приходила до неї після звільнення. Просила пробачення. «Я пробачаю, – відповіла тоді. – Головне, хай простить тобі Бог…»

Галина ДМИТРУК

 

Коментар
23/01/2022 Субота
22.01.2022
21.01.2022
20.01.2022
Афіша