«Мовчатимеш – доживеш до ста»: як врятувався від Сибіру найстарший житель села Звиняче

Найстарший житель волинського села Звиняче Горохівського району Гнат Гліб взяв, як сам говорить, курс на сторіччя. Поважний вік зовсім не стер із його пам’яті події «золотого вересня» 1939 року на Волині, трагічні дні війни та уже повоєнну підпільну боротьбу українських повстанців проти радянського імперіалізму.

«Я нікому раніше того не розповідав, бо страшно було. Вам вперше розкажу. Тепер уже не страшно», – мовить Гнат Филимонович на початку нашої розмови.

Його донька дістає із шафи помітно нелегкий піджак, вкритий орденами й медалями, каже, що батькові довелося пройти через горнило битв Другої світової й закінчити війну в Кенігсберзі.

У 98 ще любить вести господарство

«Щороку, коли вітаємо Гната Филимоновича з Днем народження, неодмінно влаштовуємо у цей день велике частування. Він же у нас найстарший у селі», – мовить ще на шляху до будинку довгожителя Звиняченська сільська голова Тетяна Панасюк. 

Уже згодом сам Гнат Гліб нам підтверджує: територіальні органи місцевого самоврядування ніколи не обділяли його своєю увагою. Радіючи нашому приходу, він, попри поважний (уже 98!) вік, виходить аж на вулицю, щоб зустріти гостей і сфотографуватися. Каже, що досі залюбки допомагає дітям та онукам вести господарство.

«Війна – це страшно. Це справжнє пекло. У мене серце болить, коли бачу, як наших військових везуть зі сходу додому, – наголошує Гнат Гліб, дізнавшись мету нашого приходу. – Я багато можу розказати, хоч з кожним роком все більше забувається».

Після приходу «совєтів» у вересні 1939-го Гнат Гліб у Горохові вчився на кравця і був членом артілі. Він згадує, що влітку 1941-го ходив з іншими хлопцями аж під Буг окопи копати. Та їм пощастило – після приходу німців їх не встигли кинути на фронт. Так Гнат залишився в окупованому Горохові.

«Під час війни, 1943-го, серед жителів міста почалися розмови, що нас, молодих кравців, мулярів, шевців мають забрати на роботи до Німеччини, – згадує Гнат Филимонович. – І ми, цивільні, втекли до лісу аж за Пірванче, у невеличке село Полюхне. Навіть нічого з собою не взяли – лише якусь одежину накинули, і все. Бо ж стало відомо, що німці мають зрання машини пригнати й забрати нас: хтось казав, що на розстріл, хтось – що на примусові роботи. І коли вони вранці таки по нас приїхали, то хтось із місцевих «доніс», що ми в лісі».

У тому ж лісі на той час дислокувалася сотня УПА. Вояки за наказом свого сотника ділилися з хлопцями, котрі втекли до лісу, продуктами, допомагали. Уже згодом Гнатові Глібу розповіли, що той сотник УПА насправді був... лейтенантом НКВС при виконанні спецзавдання.

Було багато несправжніх повстанців

«Війська УПА були добре озброєні. Як зараз пам’ятаю ручні гранати в ящиках. От через кілька днів німці влаштували їм облаву. Усі хлопці, і я в тому числі, сіли в окопи, почали стріляти, кидати гранати. І зупинили нацистів. А через два дні ми перейшли в Завидівський ліс аж до Павлівки. Мені якось їхній кухар, псевдо «Сашко», що був аж із Дніпропетровської області, признався, що добре знає польську мову. Я насторожився і його запитую: «А вас що, сюди під прикриттям кинули, щоб ви бандерівців били?» Він лиш засміявся й нічого не відповів. Там багато було несправжніх повстанців, які насправді були радянськими агентами», – зазначає Гнат Гліб.

На Волині багато людей старшого покоління досі згадують, що члени так званої «совєцкої партизанки» в 1943-1944 роках видавали себе за українських повстанців.

Хлопці разом з упівцями побули в лісі десь чотири тижні. Тоді під відомим урочищем «Прощаниця» відбулася каральна акція нацистів проти відділів УПА, під час якої загинуло 47 вояків із куреня «Мирона». Під час того бою багато «цивільних» хлопців, а з ними й Гнат, утекли, аби вижити.

«Тоді після звільнення, 1944-го, нас, молодих хлопців, уже радянські партизани забрали в Олику, – згадує Гнат Гліб. – Там з одного Звинячого було 40 чоловік, а разом – 450. Були мої знайомі й з Ощева, Божева, Красова... І от вийшов капітан Юрченко, за освітою юрист. Запитує нас: «Кто портной?» Кажу: «Я, але кітелів не вмію шити». А він відповідає: «Ладно, у нас есть хороший портной, еврей, будешь ему помогать». Так ми й працювали».

«Мовчатимеш – доживеш до ста»

Якось уночі Гната викликали на допит. Був там і капітан Юрченко, інші уповноважені. Запитують: «Був у бандерівцях?». Хлопець розповів, що ні, бо ж присяги він не приймав. І його розподілили окремо, а тих, що були в німецькій поліції чи в повстанцях, погнали кудись у ліс і розстріляли.

Сімнадцятьох осіб, серед яких був і Гнат Гліб, завели до Рожища на залізничну станцію, повантажили в товарняки й повезли за Урал, у Челябінську область. Там два місяці була «учебка», і знову потяг, і шлях через Білорусь у Литву на фронт.

«Нас, 32 хлопців, відібрали навчатися на санінструкторів. Я там пробув три місяці, – пригадує Гнат Филимонович. – Щодня привозили дуже багато поранених. Але потім, вже у квітні 1945-го, нас знову кинули на фронт, під Кенігсберг. Ми воювали у складі 226-го окремого полку. Був наказ – дійти до Данцига. Були дуже тяжкі бої. Там мене й поранили – лежав спочатку три місяці в госпіталі, потім ще два місяці під Москвою. Разом – п’ять місяців та вісім днів. І повернувся у Звиняче».

Сільська голова Тетяна Панасюк принагідно запитує, чи не було у Гната Филимоновича проблем після війни через зв’язки з УПА. Бо ж багато жителів Звинячого в ті часи були за це репресовані й вивезені у Сибір. Гнат Гліб мовить: «Нікому не казав, вам скажу, бо вже не страшно». Він згадує, що порятувався від сталінського заслання лише через те, що потрапив на допит до людяного уповноваженого.

«У Горохів кликали, – додає Гнат Гліб. – Питали, чи був у бандерівцях. Я розповідав, що хоч переховувався в лісі, проте не приймав присяги. Мені уповноважений «по секрету» сказав: «Оскільки ви були поранені на війні, вас не зачепимо. Були ви там чи не були, але в наших списках є ваше прізвище, і спецслужби будуть до вас підсилати різних агентів, які намагатимуться випитати щось. Дивіться, обережно, не говоріть їм нічого, не майте справи з ними. Можуть і знайомі заходити, але не вірте їм. Якщо послухаєте, вас не зачеплять, доживете до ста». Що ж, мені ще два роки залишилося (посміхається. – Авт.)».

Роман НОВОСАД для газети «День»