У селі Борочиче, на Горохівщині вчителі шиють військовим плащі і «розгрузки»
-
-
>
-
>
-
>
1057
Школа в селі Борочиче Луцького району на Волині. У колишній майстерні трудового навчання – шум машинок і гул розмов. У дітей канікули, тож вчителі можуть більше часу приділити шиттю корисних речей для військових.
Матеріал створено Першим Канал Соціальних Новин в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
«Ми зібралися на третій день війни (йдеться про повномасштабне вторгнення росії у лютому 2022 року, – прим. ред.) і досі шиємо, – кажуть у школі.
Починали з найпростішого – подушок. Тепер же зосередились на маскувальних і водовідштовхувальних плащах, розвантажувальних жилетах (у народі – розгрузки). Волонтерську ініціативу назвали «Шпильки з Борочич».
Зрізали деталі зі старих курток і шукали схоже
У ті страшні дні лютого усіх об’єднала ідея – бути корисними. Хтось (тут вже й не згадають, хто саме) запропонував почати шити подушки і відправляти військовим, переселенцям.
«Місцеві зносили тканини, ми їх зшивали, набивали пухом. А тоді хтось приніс розвантажувальний жилет і спитав: «Ви таке пошиєте?» – розповідає вчителька початкових класів Ольга Яцина.
Виріб розпороли і детально дослідили, спробували повторити. Вийшло не з першого разу, проте згодом військові та волонтери таки оцінили: те, що треба.
Почали нести в колишню шкільну майстерню для хлопчиків, хто що мав. Швейні машинки люди давали зі словами: «В мене стоїть без діла – беріть». Щось позичили, щось докупили, бо потрібен був потужніший пристрій: часто тут працюють із жорсткими, міцними матеріалами.
Першу партію тканини купили самі – згодом частину грошей повернула профспілка педагогів. Потім підключились місцеві підприємці, інші волонтери, родичі, друзі, волиняни, які живуть за кордоном. З Луцька передавали то гроші, то тканину: «Дівчата, тільки ж шийте, бо хлопцям треба». Навіть у церкві поставили скриньку для збору грошей. Купують в основному в Польщі, бо там дешевше.
«Ми навчились визначати, які саме нитки і голки потрібні, бо на початку вони часто ламалися. Раніше не знали навіть, як ті всі стропи і фастекси називаються. Обрізали вдома з непотрібних курток деталі і шукали схоже. Тепер вже замовляємо в інтернеті. Знаємо, що і як», – розповідає Ольга Яцина.
З проблемою, коли закінчилися всі матеріали і нема з чого далі шити, поки не стикалися, бо навчилися планувати. Закінчується тканина на «розгрузки» – шиють плащі і навпаки.
«Зовсім без роботи не сидимо. Аби тільки часу на все вистачало», – кажуть вчительки.
Коли тільки починали, машинки доводилося ремонтувати мало не щодня. Тепер же швачки наловчились і технічне обслуговування, яке робить ще один волонтер, потрібне значно рідше.
Читайте також: «Волонтерство – це вже як хвороба», – волонтер із Горохова Віталій Гладун
Кочегар за викрійками
Кочегар місцевого садочка Микола Гесь раніше ніколи не мав справ із тканиною чи шиттям. А тут взявся кроїти вироби.
«Я поняття зеленого не мав, що це таке, але завербували, то мусив вчитися», – сміється він.
«Просто Микола хотів бути потрібним, – додають колежанки. Він у нас багатодітний батько (має п’ятеро дітей) і вдівець».
«Вже за перші пів дня ми разом з чоловіком Ніни Ананіївної розкроїли рулон тканини на плащі, ще один – знову ж таки за пів дня, але вже з самою Ніною Ананіївною, а тоді навчився сам. Вже наступного дня почувався впевненіше», – каже Микола Гесь.
Чоловік працює над викрійками і в школі, і вдома, де за останній час переробив уже вісім 50-метрових рулонів тканини.
«Якщо плащі робимо, то рулон можна розкроїти за три-чотири години. Кладу 20-кілограмову гирю, щоб тканина не з’їжджала і вперед», – розповідає він.
Кроять тут так, щоб лишалося мінімум відходів. Навіть ті клаптики, що залишаються, намагаються використати в якихось деталях.
Найтехнологічніший виріб «Шпильок з Борочич» – ті ж розвантажувальні жилети. Їхня будова неодноразово змінювалась за ці місяці, щоб максимально відповідати потребам бійців. Тепер же на столі в кравця «технологічна карта» – інструкція, яка каже, скільки і чого потрібно на різні деталі.
«Коли робили кишені для гранат, клали туди лимони, цибулю, щоб прикинути розмір. Зараз маємо вже муляж гранати. Ми помітили, що з часом вироби стали значно кращими. Про це кажуть і позитивні відгуки військових», – ділиться Ольга Яцина.
«В нас трохи кустарно все, але чим можемо, тим допомагаємо», – додає вона.
Багато що, кажуть, на відміну від лютого та березня, вже можна подивитися в інтернеті, як робиться.
Окрім «розгрузок», користуються популярністю аптечки (вчителі шиють лише самі сумки, наповнення ж інші волонтери постачають сертифіковане), медичні ноші, плащі від дощу та снігу. Їх, буває, за раз беруть по 50 штук. Скільки і чого вже пошили, не рахують. Свого часу збилися після першої сотні.
«Зробили білі плащі, але поки сніг розтав, то хоч бери і росіянам їх віддавай, щоб легше цілитися», – жартують тут.
Хочуть зробити також маскувальний костюм, але потребують консультанта, щоб показав/підказав, як це має виглядати.
Пробували схему роботи, при якій одна людина робить виріб від початку і до кінця, проте вона виявилась неефективною. Швидкість була низькою – люди не встигали навіть одну «розгрузку» на день пошити. Тому працюють за принципом конвеєра, де кожен відповідає за свій етап.
«Дуже багато реклами нам не робіть, бо в нас нема таких об’ємів, як люди просять», – кажуть «шпильки».
«Нам буде що розказати онукам про війну»
Вчителька трудового навчання Валентина Барановська – одна з небагатьох у товаристві, хто вмів шити до 24 лютого. Каже, навчилася від мами, яка все життя вдома цим займалась. Вже тут, у школі, жінка передавала досвід колегам, хоча зізнається: це було нескладно:
«Елементарний шов всі так чи інакше вміли робити, а далі справа досвіду. Тим паче, електрична машинка значно простіша в користуванні, ніж ручна. Тут достатньо побачити і спробувати повторити».
Найскладніше, за її слова, почати освоювати новий виріб – для цього треба переступити певний психологічний бар’єр.
«Завжди переживаєш за те, чи правильно вийде, а коли вже входиш у ритм, маєш розписану схему, все значно простіше. Ми блокнот завели спеціально, щоб щоразу не винаходити велосипед».
Влітку освітяни могли собі дозволити приділяти волонтерству більше часу. Тепер, коли триває навчання, мусять приходити після роботи хоча б на кілька годин. При цьому одна з жінок добирається з іншої школи, з сусіднього села.
Проблем додають вимкнення електроенергії, без якої машинки не працюють. Проте і цей час волонтери намагаються проводити з користю: креслять, вирізають.
«Ми тут, бо хочемо швидше перемогти. Якщо онуки запитають, що ми робили під час війни, щоб було що сказати», – каже Ольга Яцина.
«Коли тільки починали шити, думала, ніколи з тим не впораюсь, а виявляється, що можу. Головне, що бажання є. В мене двоє синів, які в будь-який момент можуть піти воювати. Хочеться допомогти таким же, як вони. Навіть якщо ця робота принесла користь хоча б одній людині, це вже має сенс», – додає Валентина Барановська.
