«Ми допомагаєм всім, хто цього потребує», – волонтерка з Горохівщини Валентина Маціюк

«На узбіччі купи знищеної техніки та машин, тішить що ворожої. Навіть стараємося не їхати збоку, бо все заміновано. Ми – перша волонтерська машина, яка потрапила на цю деокуповану територію. Навкруги лише військові. При зустрічі кладемо руку на серце, висловлюємо свою вдячність та повагу – вони у відповідь посміхаються», – поділилась спогадом Валентина Маціюк.

Волонтери їздять до захисників зі всієї України. З деякими знайомляться, коли привозять передачі військовим, а виходять їхні друзі, знайомі. Когось по дорозі зустрічають, на блокпосту, або ж у фейсбуці знаходять. 

«Ми допомагаєм всім, хто цього потребує», – каже Валентина Маціюк.

Взимку організували колядування. Зібралося 12 людей, готувалися, проводили репетиції. Потім поїхали колядувати. Заколядували 120 тисяч гривень.

Хотіли на третій день Різдва потрапити до захисників, які лежать в Горохівській районній лікарні. Лікарі дозволили, то пішли заколядувати ще військовим.

Військовому Сергію, який тоді лежав у Горохівській лікарні, дуже сподобалися колядки. Сергій зідзвонився з Валентиною. Розповів, що сам він з Херсона, в червні пішов воювати. Був в окупованому Херсоні, 6 днів вибирався. 

У ході розмови попросив допомогти медикаментами дівчатам, які спасають героїв в хатині, де витягнули його з того світу. 

«Коли до нас так звертаються, ми не можемо їм не допомогти», – сказала волонтерка Валентина.

Назбирали дуже багато медикаментів, з медиками зідзвонилися, домовились про зустріч.

Військові були у старій хатині, ранені та хворі лежали на ліжках та на підлозі. Валентина Маціюк обняла кожного з них, сказала, що ми вдячні за їхню роботу, за їхню відданість, за їхню мужність. 

Тоді волонтери не змогли стримати сліз. 

«Важливо підтримати їх добрим словом, обійняти кожного, з дому передати якийсь кусочок домашнього тепла. Дати їм зрозуміти, що ми цінимо те все, що вони роблять», – говорить Валентина.

Чоловік Валентини служить. Захищає нашу Україну вже не вперше, з 2014 року, потім був у 2021 році, і ось зараз. Також на другий день, 25 лютого, пішов син. 

Переживає за них дуже сильно, особливо, коли не телефонують.

«Живемо від дзвінка до дзвінка. Вийшли на зв’язок, поспілкувалися – легше. 2-3 дні не виходять на зв’язок – все вже. Молимося і дуже сподіваємось, що все буде добре, – описує нинішнє життя жінка.

Після того, як Валентина побувала близько до фронту, чула звуки вибухів поряд, стала більше розуміти чоловіка, його поведінку і те, що він може не дзвонити інколи.

«Вже не вперше проїжджаємо знайомі місця Сходу, і бачимо скільки добавилося зруйнованих будівель. Серце стискається від побаченого. Але розуміємо що все відбудуємо, лишень залишилися живими наші захисники... відбудуємо дуже швидко... Лише б закінчилася ця клята війна».

«Бачимо дітей, які граються біля розбитого двору, зупиняємося, пригощаємо їх пирогами та печивом з нашої Волині. Обіймаємо цих замурзаних дітлахів, міцно і кажемо, що все буде добре. Вони нам у відповідь, що скоро буде перемога», – ділиться спогадами Валентина.

Валентина розповіла, що багато людей довіряють, допомагають, адже є зворотний зв'язок, кожного разу публікують фотозвіт. Кидають номер карти, пишуть оголошення, так і закривають збори. Возять захисникам тепловізори, дрони, квадрокоптери та багато інших важливих речей.

Інколи допомагають люди з Польщі, Швеції, Чехії, з закордону багато людей пропонують допомогу, переказують гроші, передають посилки. Найбільше з Польщі, адже в Польщі багато українців, земляки хочуть допомогти.

Військові дуже не хочуть, щоб волонтери до них близько доїжджали. Стараються виїхати назустріч. Подалі від бойових дій.

Володимир Степанюк, родич Валентини Маціюк, також не хотів наражати її на небезпеку, тому не дозволяв приїхати. Востаннє бачились влітку.

«Пропонувала зустрітися, він казав, що далеко, не хотів вийти. Переживав дуже і не хотів, щоб їхала до них. Хоча я там бувала, але він відмовив, бо це небезпечно. Так і не поїхали, ми так і не зустрілися», – розповідає Валентина.

Довідково: Володимир Степанюк, 1984 року народження загинув на Донеччині. Поховали загиблого захисника у селі Ржищів.

Валентина пригадує також позитивні історії. Жінка з Німеччини передавала братові в 30 бригаді генератори, набори ключів та інші важливі речі. Валентина виїхала до кордону, зустрілися. Завезли чоловіку це все, захисники їх зустріли, зробили каву в жовто-сині кружки. Одну жовту, другу синю. Так спеціально готувалися.  Захисники зробили екскурсію по хаті, як вони живуть. 

Валентина каже, що захисники поселяються там, де є хати, старенькі, без вікон, будь-які, але щоб був дах над головою. Вони чудові майстри, можуть пічку доробити, буржуйку зробили.

Жінка вважає, що війна зближує людей, дуже міняються цінності.

«В таких погодніх умовах, в такій ситуації, вони всі герої», – стверджує жінка.

Валентина пише вірші. Писала й раніше, але більше зараз, під час війни.

Одного разу на блокпості волонтери затримались на 15 хвилин. Побачили військових, яких везли на завдання. 

Валентина завжди старається в машині щось мати: солодощі, цигарки, печиво, пироги, таке, щоб можна було на блокпості хлопців пригостити.

Тому вона вибігла, кинула цим хлопцям блок енергетичних батончиків, каже: «хлопці я вам трошки підсоложу, щоб солодше було, бережіть себе й Україну», а сама плаче. Знайшла сигарети, кинула їм ще блок сигарет. Вони у відповідь: «ви нас балуєте». 

Тоді Валентина Маціюк написала один з віршів, одразу як приїхала додому.

Захисники передають багато дають трофеїв. Валентина планує колись передати їх в музей. Найбільше серед трофеїв гільз та шевронів. Також хлопці розписуються на прапорі України.

Проте, найважче для волонтерки, коли вони приїжджають, дивляться на ці підписи, або на фотографії дивляться, а їм кажуть, що деякі з них уже померли. 

«Не можна змиритися, адаптуватися до звісток смерть наших героїв, про загибелі наших захисників. Оце найважче», – поділилась волонтерка.

Жінка переконана, що перемога за нами. Буде все робити, щоб швидше настала перемога.