Хресна дорога матері: історія двічі депортованої волинянки у спогадах її сина

11 Травня 2020, 09:08
Олена Ступак 2847
Олена Ступак

Антон Ступак двомісячним немовлям разом з матір’ю був депортований за Синєгор'є. Це сталося рівно через пів року, як Червона Армія «визволила» Волинь. Олена Ступак відважилася втекти зі спецпоселення з дитиною на руках додому.

Але незадовго після повернення, її знову засудили і розлучили з дітьми на довгі роки. Про долю сім’ї зі села Пустомити Горохівсього району Антон Ступак написав у листі в редакції Район.in.ua. Передаємо зміст дещо скорочено, але без уникнення важливих історичних та біографічних деталей, на яких хотів наголосити автор. 

***

Середина червня 1995 року в селі Пустомити на Волині. Довкола все буяє зеленню, а земля просить до свого лона робочих рук. Суботньої погожої днини Мама і я, Її син, стояли на подвір’ї обійстя і вели неквапливу розмову про буття. Розмову перебила зозуля, що розпочала кувати в  садку. Ми стояли і дивились зі свого горбочка на суцільне шатро дерев садка, звідки птаха щедро обдаровувала нас многоліттям. 

Мама важко хитала головою, швидше перебуваючи в полоні звуків, аніж віри в зозулине ворожіння. Останній рік Вона хворіла і, передчуваючи свій перехід у засвіти, не йняла віри зозулі. Наступної суботи Мама ступила на дорогу, що повела Її до вічності. 

Дорога мого життя так простелилась, що із найсвітлішого його відрізку – дитинства, не маю споминів про зримий образ Мами. Нам не судилось жити разом від моїх двох років. І хоча не був сиротою, бо поруч були баба Марія та турботливі, добрі та вимогливі Мамині сестри. 

Надважкі обставини Маминого життя не були чимось винятковим чи одиничним. Її життя - один із трагічних колосків жнив скорботи українців ХХ століття: їх нищень, заслань, виселень і депортацій. Для Великої України, – так в Західній Україні за років Польщі називали підрадянську Україну, - ці жнивування стали реальністю до Другої світової війни, а до волинян жниво докотилось після «золотого вересня» 1939 року. 

І тихо пішла за межу… 

Помирала Мама тихо, літнього дня, коли сонце набирає найбільшої сили, а земля радує розкошем зела, коли незабаром земля обдаровуватиме рільника першими плодами його праці. Навіть в останні хвилини свого життя Мама старалась нікого не турбувати, не потривожити, не злякати, не наполохати. Посилала свої останні думки до землі, що просила до себе робочих рук. 

Тиха поволока смерті щораз на триваліший час забирала Маму із свідомості і посилала в забуття – щораз холоднішими ставали руки. Згасала тихо без стогону, без суєти в словах. Відходила, як і жила, з почуттям гідности і упевненности, що не нашкодила нікому, не занапастила нічийого життя, що виконала Божий Заповіт і чесно, з гідністю пройшла свою Хресну дорогу.

Так і відійшла в кращі світи пізнього суботнього літнього вечора, ніби два сонця зайшли за небокрай. Мама лежала на останньому своєму земному прихисткові тиха, спокійна і вже без того серпанку смутку, що давно засіявся  обставинами життя на її устах. Заспокоєна, Вона чимось вивищувалась над нами, що поки що перебуваємо тут на Землі, в цьому грішному світі.  

Прожила Мама 79 з лишком років, та обставини життя не дали Їй пожити по-справжньому, по-людському, як мріє кожна жінка – мати: плекати дітей і зрідка насолоджуватись тихими радощами життя  в скромній сільській хатині разом із сім’єю. 

Через рік після завершення земного життя Мами на Її могилі, як і велить неписаний людський закон, встановлено надмогильний пам’ятник з світлиною. На світлині в Неї ледь прихований смуток в очах 48-и річної жінки й виконана вона із спільної зі мною світлини, що була зроблена на початку грудня 1964 року.  

Океани смутку засіялись в очах Мами з далекого 1944 року. Вони ровесники: сум в Її очах і я – її молодший син Антон, народжений суботнього серпневого дня 1944 року. Двадцять один  рік маминого життя - з 1944 по 1965 роки - були суцільним випробуванням ЇЇ на міцність, силу духу, любов і віру в Бога. 
Цей смуток на Маминих устах, зафіксований того далекого відтепер року, свідчить  про  жаль за загубленими на чужині роками, про незахищеність свого життя адже заборонено жити в рідному селі.  

Витоки...

Мама, Олена Тихонівна Ступак (до одруження – Зубко) народилась в селі Пустомити Горохівського району в селянській спредковік родині. Мамине генеалогічне дерево не прослідковується в глибочінь минувшини, та знаємо – ми тутешні.  

В круговерті молодості зазнайомилась з Грицем Ступаком, сиротою. Батьки – односельчани, то й знайомі були завжди.  Запланований на осінь 1935 року шлюб довелось відкласти, бо тата, члена Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ), польська влада направила на перевиховання в луцьку в’язницю. Мама чекала свого судженого, і після його звільнення вони побрались в 1937 році. 

Шлюб батьків, якщо його розглядати з майнової точки зору, був відверто нерівний. В тата було 6,2 гектари грунту спадщини, а в Мами всього 0,5 гектара посагу. Частина татових родичів була проти такого нерівного шлюбу – чи могли вони навіть припустити, що ця земля через два роки буде націоналізована. Все ж тато проявив характер. 

Мама вже майже на фінішній прямій життя прохопилась без осуду з щирим розумінням про татового дядька, що відмовляв племінника брати в дружини наречену з таким мізерним посагом. Не знаю, що було визначальним в отій згадці? Можливо жаль, що шлюб відбувся, адже недовго, до болю недовго батьки були щасливі на спільній життєвій дорозі, а Мамі прийшлось більше піввіку спокутувати свій вибір.   

Побравшись батьки збудували в 1938 році свою хату. Мама з енергією селянки, що нарешті стала господинею, розпочала творити своє сімейне гніздо. В цій хаті Вона народила обох синів: старшого Володьку в 1939 році, а в 1944 році меншого Антона.

Жили батьки тоді чи не в найпрекраснішій місцині села з поетичною назвою – Зеленолужне. В Зеленолужному після розселення в 1930 році польською владою села сформувався весь в садах хутір з дорогою обсадженою черешнями. Інша розкіш – достигання ягід, та пахощі розморених сонцем переспілих ягід. 

Не один раз, напевне, згадувала оцей райський куток рідного села Мама в майбутньому серед тайги, де прожила найбільш продуктивну частину свого життя з 28-и до 45-и років в два з лишком рази більше ніж в раю Зеленолужного. Тайга прийде в Мамине життя майже незабаром – через 6 років після одруження.
 

В лещатах війни

В березні 1939 року в новозбудованій хаті батьків «знайшовся» їхній первісток, якого тато хотів на честь тодішнього кремлівського вождя назвати Йосипом, але проти цього запротестувала Мамина мама і тато відступив на позицію, де сторони дійшли згоди, – Володька. Незабаром після народження Володьки, 1-го вересня 1939 року розпочалась польсько-німецька війна, що переросла в Другу світову війну. 

17 вересня 1939 року на територію Волині вступила Червона армія, вдаривши на Польщу зі Сходу. Саме «золотий вересень» стане предтечою трагедії молодої сім’ї. З піднесенням, як і колишні члени розпущеної КПЗУ, зустрічав тато Червону армію. Він умовляв Маму взяти участь в урочистій її зустрічі, яку організовували колишні члени КПЗУ в сусідньому Блудові (тепер – Мирне), через яке проходив тракт Луцьк-Львів по якому відступали польські вояки та очікувалась поява Червоної армії.   

Весною 1941 року тато був мобілізований, як і багато пустомитців, на будівництво оборонних об’єктів на кордоні. А після нападу Райху на Радянський союз більшість їх попала в полон, з якого відпустили восени 1941 року.

Обмаль даних про життя батьків в роки війни під німецькою окупацією. Жили як усі, продовжуючи вести свою господарку. Війна пішла кудись далеко, а земля потребувала рук.  

Мало Мама про ці роки говорила, багато чого не розуміла, але за справою, що зберігається в архіві СБУ у Волинській області, тата затримали 3 квітня 1944 року як члена ОУН.

В «Постановлении на арест» щодо нього сказано, що «...проводил активную борьбу за создание самостоятельной буржуазной Украины». Мама із п’ятирічним сином на шостому місяці вагітності залишилась на своєму господарстві сама в такий непевний час, коли почалось становлення лінії фронту, що розділила село навпіл. 

Господарка Мами попала в німецький тил і німецькі вояки, що були на постої в Маминій хаті вимагали покинути її й рушати в біженство. Родина Мами пішла в тил Червоної армії,  і Мама бажала з’єднатись з ними. Вона віднайшла родину в селі Дубова Корчма. 

8 червня 1944 року Рівненський військовий трибунал військ НКВД засудив тата до кари смерті з конфіскацією майна. Останню ухвалу неможливо було виконати, бо воно поки-що перебувало в розпорядженні німецької окупаційної влади.    

Жнива 1944 року

Жнива 1944 року проходили важко: заарештовано тата, згоріла бабина хата, а який з Мами жнець, коли дитина проситься на світ Божий. В розпалі жнив суботнього дня без ускладнень прийняла в Мами пологи сільська повитуха баба Немидора.

Десь гриміла війна, гинули солдати, очікував виконання вироку тато, а тут в Зеленолужному – нове життя.  В понеділок Мама взяла мене з собою на жниво, в полі поставили рядок снопів і в їхню тінь положили сповите немовля. 

Та не витримало моє ще необвітрене дводенне личко,  воно пошерхло і, як говорили вдома,: «почала закочуватись шкіра». Маму заставили покинути поле.  
Тяжко гаруючи, родина не підозрювала, що держава 11 серпня 1944 року в своїх надрах «завагітніла» «Опросным листом» на сім’ю Мами для майбутнього виселення. 

Його складено на шостий день мого життя. Укладач, начальник Локачівського РО НКГБ капітан держбезпеки Іванов, залишив у ньому прогалину замість імені, бо воно було невідоме. 

Цю прогалину заповнять пізніше іншим чорнилом, помилившись при цьому іменем, написавши Анатолій. Під цим іменем я ще довго кочуватиму в паперах. Допоки ріс, безтурботно цмокаючи мамину цицьку, система продовжувала накопичувати папери для майбутнього нашого виселення. 

31 серпня 1944 року заступник начальника УНКГБ Волинської області полковник Матвєєв затвердив «Заключение...», укладене тим же капітаном держбезпеки Івановим про те, щоб «...членов семьи активного оуновца Ступака Г.Н. выслать в отдаленные районы СССР».  

Як і тато, Мама розпочала свою Хресну дорогу зі своєї хати. Її разом з обома синами: старшому 5,5 роки, а меншому 2,5 місяці - затримано в другій половині жовтня 1944 року та  доправлено до Локач, підводою, де фурманом була сестра Мами – тітка Олітка.

Володька ще під час затримання вдома робив спробу увихнутись, але вловники знали свою справу. Рідні не могли звільнити з полону Маму та дітей, але сімейне віче постановило полегшити участь Мами та вивільнити з полону Володьку. Таке рішення порятувало життя нас обох - мене і Володьчине, бо як биМама зберегла життя обом в тих надскладних умовах?

На світанку наступного дня тітка Параска була в Локачах, щоби вивільнити Володьку. Низький поклін пам’яті охоронцеві Мами в Локачах, який відвернувся, коли тітка Параска скоїла переступ по відношенню до держави і викрала Володьку. Мовчазне сприяння охоронця спростовує думку, що місцеві особливо запопадливі в боротьбі з місцевими. 

Пересильний пункт бранців був у Луцьку. Основним тяглом тоді були коні, а тому для дальшого перевезення Мами була витребувана з Пустомит підвода на якій фурманом знову була мамина сестра – тітка Олітка. 

Остання декада жовтня 1944 року була холодна і дощова. По розгрузлій дорозі валка підвід везла бранців: старих, жінок і дітей. На одній з підвод мамина сестра Олітка доправляє мене з Мамою до Луцька.  В Луцьку була спроба і мене віддати тітці Олітці, але вловники були «на чєку», мовляв «одного віддала, другого віддасть і сама втече». Як у воду дивився.  

В Луцьку Мама зі мною на руках, за її словами, біля двох тижнів перебувала на пересильному пункті, допоки не набралось необхідної кількості бранців.  
Святочного для СРСР і всього «прогресивного людства» дня 8 листопада 1944 року ешелон  № 48454 в який назбирали 266 сімей, або 754 бранці рушив на Схід до кінцевої точки «нєобятной Родіни» – реального місця заслання.

Ми ніколи не будемо знати, що думала повсякчас Мама в цьому обмеженому стінами вагону просторові, що по вінця був наповнений журою і страхом перед невідомим співбранців, яких везли дуже довго. Та й чи взагалі можливо відтворити думки про старшого, що залишився вдома, про невідому долю чоловіка, що як виявиться значно пізніше на той час належав вічності, про подальше майбутнє меншого сина і своє?! 

«Отдаленный район СССР»

Дуже «добра мандрівочка» для Мами і мене. Та ми, дякувати Богу, витримали це жорстоке випробування. За час дороги я чи то подорослішав, чи підріс в півтора рази - з 3-х місяців до 4-х з половиною. 

Наша з Мамою дорога простелилась за Сінєгор’є, бо не були фахівцями, які потрібні там. 16 грудня 1944 року нас доправили до спецпосьолка № 3 Нагорського району Кіровської області. Там виявилась іще одна проблема, пов’язана зі мною. 

Ніхто не хотів жити в помешканні разом з малою дитиною. З вдячністю згадувала Мама жительку села Романова Луцького району Одарку Удовиченко, що по роках могла бути матір’ю Мами, котра взяла Її під опіку, поселивши нас разом із своєю сім’єю в одному помешканні. 

В ті часи держава приймала в ясла дитину з двох місяців. Я сягнув цього віку, але якщо ходити на лісоповал – значить, залишити свою кровинку без материнського харчу й догляду. Мама не могли піти на такий вбивчий для дитини крок, і вона об’явила системі свій мовчазний материнський протест. 

Слова Мами, із книги журналістка Петра Боярчука:

«Я на роботу не ходила. Бо вельми мала дитина. Од 16 грудня, як нас туди привезли, до 8 березня жила з Тоніком на 200 грам хліба в день. Більше нічого не давали. А то ходить комендант, з ним ще якийсь, перевіряють. Побачив мого хлопчика: «У-у, да он совсєм малєнькій! У нєго дажє зубов єщьо нєт» – «І не буде» – кажу йому. – «Как, как?» – «А так. Хіба отим кусочком хліба на день і себе прогодувати, і дитину вигодувати?» – «Ладно, пріді завтра ко мнє в комендатуру, я тебя по спісках отмєчу, штоби большє получала». Добавили ще двісті грамів. Ну, ми отак дожили і я отак домінялась до послєдньої нитки, що вже нічого не осталось на молоко дитині. Кінець приходить. Як спасатись? Хто топиться – за бритву вхопиться. Рішилася на Божу волю...»

Роздуми над майбутнім дитини привели Маму до прийняття вкрай ризикованого рішення з повернення в рідний край. Рушили цілою групою невільників. Ніхто не «продав» втікачів. Як було прийняти таке рішення волинській селянці, яка в попередньому житті дальше Горохова не була, а це майже 12 кілометрів від Пустомит, а тут дорога в декілька тисяч кілометрів.

Без грошей, без документів, знаючи свою упослідженість державою у відношенні до решти громадян, відрізняючись мовою від загалу тамтешніх людей, – все одно зважитись на такий Вчинок міг або великий відчайдух, або людина, що відчувала подих смертельної небезпеки. У тих умовах, смертельна небезпека загрожувала не так Мамі, як Її дитині. 

Порятунок Вона побачила у поверненні додому. Повернення, що мовою карних кодексів вловників класифікується як втеча і називається за Карними кодексами як РРФСР так і УРСР як «злочин проти порядку управління». 

Від Ірода тікаючи

15 вересня 1945 року Мама з групою невільників ступила на ризиковану,холодну і голодну дорогу порятунку дитини, хоча формально Мама стала на борню з державою. 

Із спецпосьолка до залізничної станції Кіров необхідно було пройти біля 250 кілометрів з дитиною на руках, по бездоріжжю, по місцевості з розгалуженою системою річок, болотистій і незнаній. Пора морозів, що приходять у той край раніше, ніж на Волині, утруднювала ходу, до того ж скільки може пройти за добу піхотою зголоджена людина з «живим вантажем» на руках. А прийшлось іти в черевиках не по битій дорозі, а по болоту, воді, ночувати в стіжках. Мама, покинувши спецпосьолок 15 вересня дійшла до Кірова 27 числа. Акурат 12 днів, або щодня долала 20 км.

Один із епізодів тої дороги записав зі слів Мами Петро Боярчук: 

«...Знов під вечір попалося село. Боялися до нього йти. А тут якась жінка. Спитала, хто ми є, і сказала, щоб ждали. Через трохи вернулася, забрала з собою. Зварила картопель. Діти її просять: «Мама, дай картошєчку». А вона: «Вам завтра дам. А подорожнім людям сєйчас надо. Ім очень далєко добіраться». Вночі вона змолола трошки жита на жорнах і відправила...» 

Найвищу оцінку подвигу Мами дали російські жінки із дєрєвні Пєтухово Кіровського району. Ще слова із книги Петра Боярчука:

«Знов іду. Цілий день. Село якесь. Стоїть жінка. Не прийняла до хати. Побоялась. А друга привела до своєї доми, одмикнула, дала квасу, пішла кудись. Довго нема. Вже смеркло. Боюся в хаті одна бути, і боюся рушати. Коли нарешті приходить. Каже:» Я всє дома обошла. У нас люді хорошіє. Я всєм сказала, што путніца у мєня с рєбєночком». Що мовляв, нігде дитину не кидаю, а тіко з нею іду, хоч як важко. Що я як Матір Божа, від Ірода тікаючи. «Вєчєром, – сказала, – всє тебя прідут правєдивать». І справді, прийшли жінки ввечері. І хто картоплину, хто кусок хліба приніс. Сорок п’ятий рік. Там голод. А кожна, що могла, те принесла. Подивилися на мою нужду, на мою дитину, поставали на коліна, помолились. І сказали, щоб на Покрову я до Божої Матері молилася, то вона мене не опустить. Дали ще мені 30 рублів... Та жінка дала мені ще сірники, щоб мала чим огонь розпалити. ...» 

Подолавши дорогу до Кірова, Мама зовсім не випадкової людини, що допомогла подолати можливі перепони вловників, які могли бути на залізничній станції, не сіла на поїзд в місті, а пішла піхотою вздовж залізничної колії в сторону омріяної України, в сторону порятунку життя дитини. 

Іще слова із матеріалу Петра Боярчука:

«Ну от. Ліс з обох боків, колія. Я по ній, як по драбині. Кінця краю не видно. Поїзд ще далеко гримить, а я хутчій ховаюся, щоби на очі нікому не втрапити. Бо треба як найдальше од Кірова відійти. А вже нема сили. Зайшла в ліс, присіла під ялиною. Тоніка до себе щільніше пригорнула і заснула так. І приснився мені наш хутір в Уманцях, луг перед ним. Такий зелений-зелений. Квітами весь всипаний. А ті квітки аж сяхтять під сонцем. І сонце таке, що воно нігде таке не було, нігде таке не могло бути! І ніби голос якийсь. «Іди, – каже, – вставай і йди. Бо пропадеш, як у цьому лісі зима застане. Іди скільки мочі. Вже не далеко. Вже можна буде скоро сісти на поїзд». Схопилася, як би підняв хто. Вибігла на колію і не знаю, куди тепер. Сіро так, похмуро. Жодної тобі позначки, в який бік. Перемішалося мені все. Що в один бік ліс та рейки, що в другий. Ну, хоч плач. Невже, думаю піду – і назад до Кірова? Але, згадала, звідки мені в тому сні сонце світило. Пішла і так, знаєте, якось легко стало!..». 

Далі були «мандри» залізницею на приступках, а як повезе то й у вагоні. Так була подолана дорога порятунку дитини… 

Ще раз слова Мами із книги Петра Боярчука:

«Дивлюсь і думаю: «Ну не вмер мій хлопчик цієї ночі, то вдень, мабуть вмре». Не було вже чому там жити. А як вмре, що я буду робити? Як мені прийдеться десь пальцями ямку для нього копати? Як я її потім засиплю і оступлюся од неї? А як додому прийду, то як буду казати, що не вберегла? Так от хоронила, хоронила і, Господу дякуючи, принесла». 

8 жовтня 1945 року Мама повернулась додому в свою хату, в якій зараз жила її мама, сестри та син Володька, допоки вони не побудують свою на згарищі. Повернулась не сама, а зі мною на руках, що залишився живим усім смертям на зло. Отож, цю дату можна вважати другим днем мого народження, бо, за спогадами, був, ніби з хреста знятий - чахлик.  

Плата за Вихід

Скупо із відомостями як жилося вдома Мамі після Виходу до наступного затримання. Просто жили – Мама, двоє дітей разом із бабою Марією і сестрами. Жили, як і більшість сільських сімей. У трудах і радості бути з дітьми і розумінні Мами, що держава не залишить Її в спокої. Ми востаннє жили тривалий час сім’єю. В подальшому така спільність буде коротими епізодами.  

Бюрократична машина держави не могла нормально почуватись, адже десь не дораховувалися контингенту.   Система нагадувала про себе візитами участкового. Доводилось переховуватись.

В березні Маму було затримано, але якимось чином Вона втекла. Та чи можна було так довго гратись в кота і мишки з державою. Тим більше, що зам. Начальника Нагорського РО МВД Кіровської області лейтенант Вольхін та П/Оперуповноваженого по спецпоселенцях… ст.. л-т Абатуров надсилають своїм волинським колегам під грифом «Сов. Секретно» «Напоминание 3е. Прошу ускорить исполнение нашего № 1227 от 5/Х-45 г и №-457 от 17/ЫУ-46 г по вопросу задержания и этапирования в наше расположение сосланных спецпереселенцев СТУПАК Елену Тихоновну и СТУПАК Николая Григорьевича.»

Участковий Дядінкін рекомендував Мамі здатись, адже вловники могли використати в якості заложників дітей. 

Маму затримав «Уч. Уполномоченным Локачинского РоМВД Волынской области Бабкиным». 14 серпня 1946 року оформлено протокол затримання, затверджений «Нач. Локачивского РоМВД лейтенантом Барабановым». 

Знову слова з книги Петра Боярчука:

«Але по жнивах знову прийшли за мною. Взяла я на руки своє дитя, воно нассалося, бо ще ссало і всьо... Сказали мені: «Або добровільно поїдеш назад на виселку, або будемо судити.» Кажу:» То вже судіть, як я такий враг. Судіть, але над вашим судом інший Суд є».  
Маму етапували для розгляду справи про втечу в Нагорськ за місцем скоєння переступу соціалістичної законності. За матеріалами «Обвинительного заключения... по обвинению СТУПАК Е. Т...», укладеного «Зам. Нач. Нагорского РО МВД» лейтенантом Волькіним витікає, що найстрашнішим для системи мотивом Виходу було те, що Мама рушила додому, «не желая работать и проживать на обязатєльном месте поселения в Кировской области...».

Залишається загадкою – чи на добре, чи на зле, – лейтенант Волькін так вів свою справу, що не вказав на основну причину Виходу – порятунок дитини?   Та слід нагадати, що найважчим злочином в Союзі таки було небажання працювати.

19 березня 1947 року Маму викликали з камери в коридор, де прочитали з якоїсь бумаги: «пять лет за побег».   Та Мама пробула в тюрмі дещо менше трьох років, рахуючи від часу затримання.  

На час заарештування Мами колгоспу в селі не було, селяни отримали свою колишню землю в користування, тож кожен вів господарку з якого повинен був здавати державі поставку. 

В домашньому архіві збереглись «святі» для селянина «Зобов’язання на поставку зерна, картоплі, овочів і сіна в 1946 році...» серії УЗ №1989 під кличем «Пролетарі всіх країн, єднайтеся», що незважаючи на всі перипетії життя збереглось.   Серед розмаю документів тої лихої пори збереглись квитанції про здачу поставки.  

Мама ретельно «виконувала» зобов’язання, навіть після свого затримання 14 серпня 1946 року. Це підтверджується квитанціями виданими уже після арешту про здачу державі чогось: 28.08 46р., 28.08.46р., 14.09.47р., 22.09.47р., 22.09.47р., 28.09.47р., перебуваючи дещо більше ніж рік під вартою, здала в заліковій вазі 196 кг ячменю. Найпізніша квитанція за № 1399 від 13.01.48р про те, що Возняк (без ініціалів) в пункті Блудів прийняв від Ступак Олени в заліковій вазі 841 кг картоплі.  

За теперішньою риторикою, хтось виконував цю почесну місію на громадських засадах. Напевне, це була плата за перебування синів біля пустомитської родини. 

Примара звільнення

5 липня 1949 року, відбувши майже три роки ув’язнення Маму повернули в спец посьолок і тут зажевріла надія звільнення. Відправляючи ешелон з бранцями 8 листопада 1944 року, держава зробила собі подарунок до свята Великого Жовтня. 

Та прийшла б черга і бранцям  святкувати його, адже термін їхнього заслання вигасав акурат на 8 листопада 1949 року і став би для них правдивимим святом. Надія розтанула 10 травня 1950 року – через півроку після очікуваного закінчення терміну вивезення. 

Цього дня спецвиселенці серед них Мама підписала «Расписку … спецкомендатуре МВД №3, в том, что мне обявлено, что я вместе со своїй семьей по решению Совета Министров СССР оставлен на спецпоселении навечно… Подпись спецпоселенца Ступак 10 мая 1950 года. Подпись лица, отобравшего раcписку Опер Уполномоченого ОК УМВС по Киров обл. мл. л-т…». 

Після повернення Мами в cпецпосьолок Її зарахували 1серпня 1949 року різноробочою Нагорського ліспромгоспу. Та основний термін на засланні Мама працювала конюхом.  

Великдень. 1954 рік

Єдиним засобом звязку з родиною були листи. З Її листів якимось дивом збереглось декілька і один із них з спецпосьолка. Ось лист, як сповідь:

«Христос Воскрес!

Поздоровляю Вас з великим св’ятом – Христос Воскрес! Дай Боже Вам щасливо і радісно св’ята провести, всім разом на свеї любої Вкраїні! Дай Боже, щоб ми другу Паску св’яткували усі разом, щоб я радувалась своїми діточками, не плакала так як я тепер плачу і місця собі не можу найти. На Паску все я мала, напекла всього і пасок, і мазурків, і пирогів з сиром, і яйця мала. Все було – тілько не було з ким їсти. 

Рано встала, заплакала і пішла в конюшню. Прийшла до хати і знов не можу стриматись від сліз. Збудила дівчину, що зо мною живе, руска, молода дівчина - вона докторкою до коні з Тульської області. 

Поснідали, я все поробила і пішла в гості в посьолок до своїх і там плачу. Вони живуть сімйою, посідали коло стола як яке весілля, їх п’ять душ, син прийшов з жінкою і з дітьми - п’ять душ. Тілько я одна і так кучно тому, що нема пісьма. Володю, ти кожний раз можеш напісати. Мене людей встид, коли поштарка прийде, а я не знаю, що сказати. Володю, синочку прошу тебе пиши пісьма і Тоня заставляй.

Сьогодні дописую в середу дня 28 і повідомляю, що я сьогодні ходила за посилкою в дєрєвню – 12 кілометрів. Так намучилась, бо саме дорогі нема, вода розливається, і тому посилок не возять. Туда посилку привезли у великодну п’ятницю і получила все в повності. І всім щиросердечно дякую, но мені дуже шкода, що Ви себе оскорбилі, Ви самі не маєте. Сала нема, вишні тоже не Ваші, бо то як мама були, то вони зо всіх сторін наносять. Але може і ваші, бо такі хороші як мама наші сушилі.

Володю, пишеш шо кучно за бабуньою. То ви всі жили з мамою, а я скілько літ як бачила маму і то кучно. Як жили мама я нічого не думала, а тепер така тоска подумаю, що мами нема. Ну що зробиш вони були старенькі, нехай їм буде Царство Небесне. Вони вмерли вдома, свої діти хоронили.

Тепер вам опишу про своє життя і про здоров’я. Живу по старому. Роблю на одному місці, здоров’я звичайне і не добре і не слабе. І козочкі тоже здорові, є 3 старих і одна молода. Молоко маю. Поросята також здорові і дуже хороші, таки білі як папір. І такі гладкі, напевне буде по два пуди. Одне моє, а друге Володьове і Тоньове. Моє луч росте. Володю просіт Бога, щоб ваша свинка росла. Вона ваша - я собі і копійочки не взяла б.

Сьогодні висилаю вам 300 рублів і купіть хлопцям, що тре, бо я Антонові в пісьмі пісала, щоб купили мені пір’я на подушку, но нетреба, я другим разом вишлю і будете по кілограму купувати і не подумайте, що може мені сюда, я сюда не хочу. Може Бог дасть повернутися додому. Я наволочку на верх маю – купила. Но за тих 300 не купуйте, а купіть дітям, що-небудь вбратися, що їм треба, бо я вже не скоро гроші пришлю. 

Як і пришлю то мало, бо літом завсіди в мене менше гроші, но скільки буду мати, буду висилати. І напішіть по скілько кілограм пір’я стоїть, і чи є добрі насипкі на пір’я, і скілько мені хочеться перини. Тілько я не хочу сюда, а вдома нехай буде. Бо я все думаю, що буду вдома. 

Володю, ти пишеш, що виручиш мене як виростеш. Синочку як то довго ждати, а вот я тобі пишу і ти так зроби. Напиши в Москву розиск про батька, і як прийде розиск про батька, що батько вмер то пиши, щоб вислали похоронку, і як прийде похоронка тоді пиши в Москву, щоб мене відпустили і тоді відпустять. Тре писати батькову автобіографію і таких відпускають. І я напишу в Москву.

Дорога родино, як мені надокучило на такій чужій стороні і з чужими людьми, вгождай кожному. Подумаю як в мене є своя родина, я завсіди думаю, щоб я була вдома то я все робила б, всякої роботи змінила б.

Сестри і вам помогала б, скілько мені тут приходиться робити. Кожну весну город корчую, мала досить 15 соток і на мому городові поставили гараж, заняли 7 соток. Тепер я знову корчую. Все хочеться написати. 

Прошу вас сестри заставляйте хлопців нехай пісьма пишуть Описуйте як живете, що робите, що маєте. Напишіть чи маєте полотно, чи маєте рядна, з чого шиєте сорочки, все описуйте. Володю слухайся і будь добрі і помогай робиті, що можеш і Тоня не обіжай. Помогай йому бавітіся. Бо він малий.

Привіт посилаю всім разом. До побачення. Жду відповіді».

Лист, написаний маминою рукою, що мала лише одну зиму школи, без розбивки на речення, абзаци, без розділових знаків, але осв’ячений материнською любов’ю дотепер випромінює материнську тугу. І тому поданий лише з деякою орфографічною правкою. Вибачте, Мамо за таку непоштивість, і запізніло вибачаюсь, що не дуже густо летіли листи з Волині до Вас. Вірю, щирі материнські слова великоднього вітання «Христос Воскрес!», які летіли небесними птахами в листах на «...свою любу Вкраїну...» писала не лише Мама.

Мама мала іще одного адресата на Волині – брата Антона в селі Ярівка. Дядько часто бував в Пустомитах, допомагаючи сестрам в проведенні робіт де потрібна була чоловіча сила і уміння, а тому листи, що їх писала йому Мама приносив і читав сам. 

Такий лист, написаний того дня, що і згадуваний раніше зберігся вони напевне, просто лежали поруч). Листи, що йшли додому, читали Мамині діти, а тому деякі новини, що Вона не бажала аби вони почули, приводила в листах до брата. Лише абзац з цього листа:

«Дорогий брате! Наше життя дуже коротке, я великодньої п’ятниці мала великий страх. Поїла коні коло річки і стояла близько їх, а тут вибіг жеребець і нагнав коня на мене. Кінь впав в рів і всі думали, що я забита, а я осталась ніде не зачеплена. Потім, на той самий день, пішла на річку за водою і лід проломився, я впала в воду, а там дуже глибоко. Відро пішло під воду, а я якось затрималася за кригу» 

«... отпустітє мою маму...»

Мама почала робити запити про долю тата – умовну першопричину страждань сім’ї. Спочатку Маму заспокоювали, що Тата засуджено без права листування, а це означало майже стовідсотково, що його немає в живих. Та все ж залишалась якась неймовірна надія, що живий.  

Розв’язка наступила в серпні 1955 року. Начальнику Нагорського РОМ МВД Кіровської області майору Міхеєву архівним відділом УКГБ по Кіровській області листом від 27.07.1955р. було вказано: 

«Просим Вас устно (органи воліють не залишити письмовий слід з такого «делікатного» питання–автор) обьявить ей, что Ступак Григорий Николаевич в 1944 году был осужден Военным трибуналом войск НКВД Вологодской области и за справками о его дальнейшей судьбе рекомендуйте ей обратися в Управление Военных трибуналов, г. Москва».

Чекіст знає, що «был осужден Военным трибуналом войск НКВД Вологодской области», але не «володіє» даними про фатальний вирок. Мама зрозуміла натяк, і перестала вимагати від нас листів з просьбами до Москви. 

Та в «Справкє о ребидитации» укладеній  Прокуратурою Волинської області в 1992 році зазначено, що вирок виніс Військовий трибунал військ НКВД Рівненської области. Загадка системи: яка суть в зазначеннях різних Трибуналів?     

Дороги до родини з Сибіру

Мама робила безуспішні спроби в 1954 і 1955 роках отримати дозвіл на поїздку додому.  У заяві від 16 серпня 1955 року до Комендатури (з великої літери в заяві – автор) молила: «Прошу Вашего ходотайства разрешите мне сьездить на родину в отпуск. Разрешение прошу о выезде из-за того, что хочу забрать к себе младшего сына…». Але навіть на таку відчайдушну заяву той що над Комендатурою відповів відмовою.

В 1956 році Мамі написана бездоганна стандартна характеристика: 

«...Показала себя дисциплинированной, аккуратно выполняет все указания администрации, добросовестно относится к исполненнию своих обязанностей. За хорошее отношение к работе тов. (раб, але товариш - автор) Ступак Е.Т. предоставляется очєредной отпуск, чтобы сьездить в Волынскую область.». 

Отож бездоганному члену школи комунізму, була надана відпустка та отримано дозвіл на поїздку у Волинську область з 11 липня по 10 серпня 1956 року.   Це вже другий раз торуватиметься дорога із спецпосьолка додому.


 

… Два рази Мама зупинялась, здавалось, на невмотивований відпочинок неподалік домівки, коли поверталась до рідних із спецпосьолка. Перший раз – коли завершувала свою Хресну дорогу з порятунку мене, зупинилась на перепочинок в татової тітки Степаниди в Блудові.

Навіть якщо умовно відкинути подолану Хресну дорогу із спецпосьолка до Луцька, знехтувавши її тяготами, то пройти піхотою 40 кілометрів із Луцька на початку жовтня голодній, нужденній з дитиною на руках Мамі – не прості фізичні мандри…

До домівки залишилась якихось 3 кілометри, але сили покинули Маму. В світлої пам'яті баби Степаниди Вона скупала мене, обіпралась, перепочила... Ранком наступного дня Вона подолає останні 3 кілометри Хресної дороги.

Другий раз Мама зупинилась на також ніби не зовсім вмотивований перепочинок уже в 1956 році, коли взяла відпустку, бо мали право на оплачувану відпустку. До слова тітці Ганні, котра працювала без вихідних на фермі як і «вільним» односельцям Мами – колгоспникам, такої оплачуваної відпустки не надавали.

З того ж таки спецпосьолка Вона прибула на станцію Звинячі, куди добиралась поїздом. Зовсім інша ситуація: молода, повна енергії 40-річна Мама зупиняється на перепочинок в брата Антона в селі Ярівка, це якихось 5 кілометрів від Пустомит.

А тут така, на перший погляд, несподівана зупинка. Попереду ще 39 років життя Мами, хоча хто знав про це тоді на  екваторі Її життя. Брат оповість про дітей, сестер, село – проведе ніби психологічне розвантаження. 

Мама з дядьком Антоном прийшли в очікуючі Її Пустомити буднього дня. Хату побудовану на місці згорілої в 1944 році вона побачила вперше, дещо змінився куток села з такою дивною назвою - Лози. 

Головне ж змінились, виросли на цілих 10 років Її діти, відійшла у вічність мама… Були сльози радості, пригортання, обнімання, цілування - як це завжди буває після тривалої розлуки. Приходилось навзаєм привикати, один до одного, Мамі й дітям. Старший син ще мав  перед собою образ Матері, а молодший…

В найближчу неділю Мама приймала гостей, що зайшли побачитись із колишньою подругою, сусідкою, родичкою.  Можна лише тепер збагнути, як важко Їй було психологічно приїхати та знати, що незабаром прийдеться повертатись назад в «отдальонный район СССР». 

Росли черешні...

Життя продовжувалось, невільників розпочали відпускати на волю. І через 10 років після розписки Мами про «згоду» на довічне заслання, Їй 6 березня 1960 року під  розпису «...объявлено, что в соответствии с решением правительства освобождена бєз права возвращения на жительство в Волынскую область УССР, одновременно мне разьяснено: снятие с меня ограничений по спецпоселению не влечет за собой возвращєния имущества, конфискованного при выселении…». 

І лише після цієї розписки 2 квітня 1960 року (лише одного дня не хватило аби через 16 років зустрілись дві дати, бо Тата затримано 3 квітня 1944р.) повідомлено про звільнення Її зі спецпоселення, але «бєз права возвращения на жительство в Волынскую область».

Правда вищезгаданій розписці є слова, які чомусь опускають в Архівних довідках реабілітованим: «Возвращение к прежнему месту жительства допускается только с разрешения Исполнительного комитета обласного Совета депутатов трудящихся, … с территории которой я была выселена».  

Мама звільнилась з роботи 16 вересня 1961 року, бо дальше перебування тут, звідки колись виконала свій ризикований, але оправданий з погляду вічності Вихід, було вже самопокаранням. Їхати кудись в якийсь інший край і там розпочинати життя спочатку було не до снаги.  

Мама, проживши зиму в сестер, 13 березня 1962 року влаштувалась робітницею в Ново-Джанкойський винрадгосп в Криму, де була маленька колонія колишніх спецпереселенців, а на зиму перебиралась до них. 

З 1965 року Мама, втомившись від отих гонінь і дозованої свободи, де все гриміло про добробут і розвій життя в країні Рад почала звертатись до влади Волині, що була запрограмована системою на відмову.  

Та справу вирішив реальний господар ситуації, а не Ради депутатів трудящих. Цитата з повідомлення мені Волинського обласного управління громадського порядку від 08.09.1965р.: «Военнослужащему в/ч 73418»Д» Ступаку А.Г. …Сообщаю, что Ваше заявление, адресованное в ЦК КП Украины по вопросу прописки Вашей матери на территории Гороховского района нами рассмотрено. В соответствии решения Волынского облисполкома № 478 от 3.08.65г. Вашей матери разрешена прописка на территории Гороховского района…». Посилаються на рішення влади, але це чудове свідчення, що могли вирішувати тоді Ради, а що ЦК КПУ. 

І все ж не сирота

Якщо написане раніше про Маму, як одну із жертв людиноненависництва ХХ століття, то ніби в затінку подій перебувають баба Марія та її сестри: Ганна, Олітка і Параска. Вони взяли на себе тягар відповідальности за збереження життя дітей, за їх виховання, за їх становлення.   

Мами, як і Мама бажали, щоб ми з братом учились. Бажання Мам бачити в нас освічених людей мало під собою певний грунт, адже в школі ми не пасли задніх, особливо Володька. Вступ сільської дитини в навчальний заклад дозволяв отримати паспорт і вона ставала ніби вільнішою, а не припнутою навічно, навіть не до колгоспу, в якому в часи нашого дитинства та юності майже нічого не платили на трудодень, а до свого місця проживання. 


 

Саме завдяки Мамам – тіткам не відчув сирітської долі. Десь далеко була Мама- нехай навіть як мрія, але була, не покидала, не забула, а як могла обгортала покровом своєї любови. Мама жила і дихала із листів, із оповідей баби і тіток, зі слів мимовільного інтересу і спічуття людей, що запитували старших: «Як там Олена?» 

Неочікувано високу оцінку ролі Мам дала мимохідь онука п’ятирічна Марійка без підказки мовило просте і дорогоцінне для мене: «Діду, а що у вас чотири Мами». 

Слово про Тата

В моєму поколінні чимало дітей виростали без татів, які пропали у вихорові війни. Одні загинули на фронтах Другої світової війни, інші стали жертвою ГУЛАГу. Влада. усіма доступними їй засобами усіляко, очорнювала останніх і закликала громадян засуджувати їх. 

Я вперше внутрішнім голосом звернувся до особи, прізвище якої ношу як до Людини, що передала мені щось більше ніж прізвище – «Тату» в 63 роки. До Людини, що разом з Мамою дали мені життя. Відбулось ця перша зустріч з величним словом «Тато» в приміщенні СБУ у Волинській області, де раніше розміщалось всесильне КГБ. 

Тут  знайомився, із фрагментами справи «№ 1232», де серед 20 українсько-німецькимх націоналістів (така сув’язь націоналізмів у вирокові), окремі аркуші «присвячені» Татові.        

Так ми зустрілись, можливо, навіть в одному будинку, а припускаю, що і в одних стінах. Дивлячись на отой жовтавий листок «Анкеты...», вперше в житті сказав не якесь ніяке, як про стороню людину «батько», а ніби вголос: «Тату…». 

Це був впевнений внутрішній голос звертання до рідної людини, що на час укладання «Анкеты...»  була приблизно вдвічі молодша роками за теперішнього свого сина. Що ж, голос не має віку і не можемо ми обмінятись місцями в предковічній вервечці життя. Саме тоді під час ознайомлення з «Анкетою...», поновився невидимий канал зв’язку нас обох, обрубаний в далекому 1944 році. 

Щоб уточнити своє, саме своє, відношення до трагічних обставин життя Тата, що мали фатальні наслідки для Мами і творили багато морального дискомфорту, всіляких обмежень, самообмежень для брата й мене, звернувся зі зверненнями до державних структур, які уникали від конкретних відповідей.

На фініші звернувся до Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини пані Н.Карпачової. За її сприяння отримав від СБУ  наступне: 

«...Вивченням матеріалів архівної кримінальної справи відомостей про безпосередню участь Ступака Г.М. у збройній боротьбі з радянськими партизанами та військами Червоної Армії, у конфліктах з мирним населенням, а також співпрацю з німецькою окупаційною владою, не виявлено».

Після прийняття Верховною Радою України Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» стало можливим ознайомитись повністю із матеріалами архівної карної справи тата.   

Адже саме Тато, згідно до існуючого в 1944 році порядку, став офіційною першопричиною вивезення Мами й мене в «отдальонный район СССР». В чому можна звинуватити дружину та дітей? Рідних радянська держава карала за щось розмите, але сильно страхітливе для неї: «как член семьи врага народа».

Якого? Адже радянського ще не було, що виглядало дивним для волинян, адже менше десяти років тому, в роки Польщі, з родин засуджених за політику ані один волосок не спадав з голови.

В Державному архіві Волинської області наявна справа 12 членів КПЗУ укладена польською владою в 1935 році в якій фігурує тато. В ній тільки анкетні дані: батьки, дата народження, ріст, вага, колір волосся, вирок тощо. Тата польська влада, заарештувала 28 червня 1935 року та засудила 21 листопада на 3 роки. Покарання відбував в луцькій буцегарні – це був для нього перший тюремний досвід. 

Його, як і решту засуджених в справі, звинуватили в тому:

« ...Grzeqorz Stupak, … od czasu blizej nieustaloneqo wszysci do dnia 27 czewca 1935 roku na terenie powiatu horochoskieqo przez udzial w zwiasku pod naswa «Komunistyctyczna Partja Zachodniej Ukrainy», dszacym do wprowadzenia w Panstwie Polskiem droqa rewloucji komunistycznej ustroju radzieckieqo i tak zwanej dyktatury proletarjatu oras do odzaczeia od Rzeczypospolitej Polskiej poludnioewo – wschodnich wojewodstw, weszli w porozumienie miedzu sobo i s innimi osobami w celu zmiany prztmocie ustroju Panstwa Polskieqo i oderwania czesci jeqo; obszaru: oskarzoych … na trzy lata wiesienia kazdego z posbaieniem kazdego s nich praw publicznechi obywatelsckich praw honorowych na przeciag lat czterech ... oskarzoych…»

Тато відбувши половину терміну був амністований.  

Весною 1941 року тата мобілізували на будівництво оборонних об’єктів на радянсько-німецькому кордоні. Після 22 червня 1941 року попав як і більшість працюючих там в полон. Як згадує односелець Андрій Сидорчук: 

«З полону повернувся десь глибокою осінню 1941 р. Ступак Григорій Миколайович. Чи втік, чи німці відпустили, бо відпускали окремих полонених, які проживали раніше недалеко від місця, де знаходився табір військовополонених. Прийшов – одна шкіра і кості.».

Сім’я продовжувала жити, ростити сина, орати, сіяти, війна була десь далеко. В селі ще до повернення тата з полону встановилась українська влада, де рушійною силою була ОУН.  

Тата забрали  3 квітня 1944 року «СМЕРШем (радянська контррозвідка «Смерть шпонам») із власної хати. П’ятирічному тоді братові запам’ятались останні слова мовлені Татом в дверях, коли «дядько» в сірій шинелі виводив його з хати: «Думаю, що швидко розберуться, я піду рити окопи». Розібрались. А окопи рились, але без тата.

В « Постановлении:/На арест, –   старший слідчий ОКР СМЕРШ…, – Нашел: «Что Ступак Григорий Николаевич будучи враждебно настроенным против Советской власти добровольно в 1941 году в с Пустомыты, вступил в контрреволюционную организацию украинских националистов, в которой состоял по день ареста и проводил активную борьбу за создание самостоятельной буржуазной Украины». 

Святкового 1 травня 1944 року з протоколу допиту:  «…Как член организации украинских националистов в свой практической деятельности я выполнял должность суспильного-агитатора бендеровской организации, среди населения распространял литературу и сводки информбюро как из Москвы, а так-же из Берлина…».Тобто, не було вибіркового одностороннього висвітлення подій війни.

Трагічна доля тата найшла своє втілення у вирокові, далі фрагмент: 

«В прошлом 1943 году в период победоносного наступления Красной Армии повсемесного изгнания немецких оккупантов с территории Советской Украины все перечисленные выше по данному делу подсудимые в разное время вступили в фашистскую организацию украинско-немецких националистов «ОУН» и под руководством районного провода названной выше к/революционной националистической организации в селах Блудово, Уманцы, Пустомыты Локачивского района Волынской области, то есть по месту своего постоянного жительства развернули свою практическую деятельность по организации украинско – немецких националистических вооруженных банд «УПА» или так называемой Украинской Повстанческой Армии «УПА» и осуществления поставленных перед бандами задачи оказания фашистской Германии вооруженной помощи в войне с СССР, насильственного отторжения от СССР Советской Украины, превращения ее в Колонию Германского империализма, порабощения украинского народа и физического его уничтожения…». 

Дивною виглядає нестиковка дати вступу засуджних в ОУН. В Постанові на арешт вказано, що кожен з них «...добровольно в 1941 году вступил в ОУН...», але у вирокові від 8 червня 1944 року наведена інша дата вступу в ОУН «В прошлом 1943 году….».

Чому розбіжності? Як зрозуміти поєднання двох націоналізмів: українського і німецького. Існує думка, що поєднання націоналізмів було помилкою ідеологічної машини Союзу. Думається, що ні. Системі потрібно було привчити населення держави до того, що українські націоналісти діяли заодно із німецькими окупантами.

До речі, в матеріалах справи відсутні будь-які натяки на співпрацю упівців із німцями, а навпаки наводяться дані про їх участь в боях з німецькими окупантами, тобто поява такого у вирокові було, як тепер говорять, політичним замовленням.

Так закінчилось земне життя тата. Час йшов, життя продовжувалось. Минуле ставало історією, появлялись нові клопоти. Час притишував біль, минуле ставало спогадами, болючими, але спогадами. Спільнота виробляла якусь свою оцінку минулому, що не конче збігалася з офіційною. Якщо переходити на особисте сприйняття минулого то громадську оцінку татові видається дали його односельці бо не відчув від однолітків приниження, гоніння, несприйняття тощо, бо їхні батьки напевне по іншому ніж влада тлумачили чиюсь «провину».

Така реакція для тата та інших репресованих була їх громадською реабілітацією, отже влада не досягнула тут успіху в зіштовхуванні між собою людей. За що було вивезено Маму та мене? Певне ж не за любов, про яку я згадував раніше. Думаю, що економіка була визначальним чинником: необхідно було освоювати малозаселені простори «необьятной Родины».  

Громадську оцінку життя тата дали мешканці села на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року на підтвердження Акту проголошення Незалежності України на який виносилось питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення Незалежності України».  Ніхто на виборчій дільниці куди входять Зеленолужне, де мешкали батьки, не сказав: «Ні» не підтерджую».

***
Старіючи, усвідомлюю, що одним із див мого життя є його збереження подароване жертовністю Мами Виходом із спецпосьолка. Справді, любов матері, в широкому планетарному розумінні цього слова, одне із найбільших див на землі, що не полишає її дитину довіку. Саме материнська любов дає силу дитині, навіть, коли вона стає дорослою. Адже для матерів дитина завжди дитина, яку із високості вічности бачить кожна із них. 
 
Спасибі Вам, Мамо!.. Спасибі, Вам, Мами!.. за подаровану Вашою вірою, любов’ю і стражданнями можливість: «...жити і любить поміж людьми!»

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024