Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Хата за три тисяч доларів
Хата за три тисяч доларів

Як переселенці з Луганщини обжилися у Горохівському районі

10:00 14.11.2016
1342

Мої співрозмовники – пенсіонери-інтелігенти. Ірина Федорівна – вчитель гри на фортепіано, її чоловік Михайло Андрійович – інженер-теплоенергетик.

Усе життя вони прожили у місті Алчевськ на Луганщині, а у сімдесят літ переїхали у стару хатину в Горохівському районі. Не з добра зробили такий вибір: війна змусила. Від вересня 2014 року їхнє місто контролюють бойовики. І дуло автомата наводять на кожного, хто скаже «криве» слово про «ЛНР». Тому й просять не називати їхні прізвища та село, де придбали житло. Бояться, що бандити зможуть вистежити.

Пише «Вісник+К».

Квартиру залишили,
а кицьку забрали

Чимало знайомих, як тільки почалися протистояння, покинули місто. А пані Ірина з чоловіком вагалися. Не хотілося зриватися з обжитого місця у такі літа. Та коли одного разу потрапили під мінометний обстріл і дивом врятувалися, прийняли остаточне рішення – кидати домівку. На родичів залишили трикімнатну квартиру. Зібрали нехитрі пожитки – і на вокзал. І кішку, яка мешкала з ними, совість не дозволила покинути напризволяще. Дали їй заспокійливого, заховали у ящик і везли із собою.


– Ми все життя були за Україну, – чистою мовою каже пані Ірина. – Коли почалася війна, небезпечно стало і слово таке промовляти. Якось у магазині, купуючи цукерки, необережно пожартувала: «ті, лугандони…» Незнайомий чоловік схопив за руку, почав кричати, що зараз набере номерок і мені в підвалі швидко розкажуть, хто є хто. Разом з продавцем ледве його заспокоїли. По вулиці постійно ходять мужики з автоматами. Хтозна, що у їхніх головах? Обстріли не вщухали. Через Інтернет знайшли волонтерів.
Познайомилися з Юрієм з Луцька. Він допоміг із житлом. Спочатку мешкали на дачі поблизу обласного центру. Та наближалася зима, а там не було опалення, потрібно було думати про власне житло. Знайшли оголошення в газеті, зустрілися з власниками і придбали хатину на вулиці, де чимало хат-пусток.


– Через війну ціни на нерухомість у місті дуже впали, – продовжує пенсіонерка. – Нашу трикімнатну квартиру могли продати за вісім-дев’ять тисяч доларів. Однокімнатна коштує дві тисячі. Продали дачу і за три тисячі доларів купили ось цю хатку. В ній дванадцять років ніхто не жив.

На Горохівщині вперше спробувала кутю

Вулиця, де мешкають переселенці, петляє далеко у полі. Така собі окрема республіка від села. Тут чимало хат, які стоять пусткою. Є, правда, й пара добротних будинків. Оглядаючи стареньку хатину, зітхаю: як на мене, сума, яку виклало подружжя, завелика для неї. Але пані Іра й не думає нарікати. «Все добре», – повторює найчастіше. Війна штовхає до переосмислення цінностей. Життя починаєш цінувати більше, ніж матеріальні блага. Добре, як є, аби не стріляли. Розвалену грубку допомогли зробити колишні господарі, залишилися найнеобхідніші меблі. Сільська рада забезпечила дровами, місцеві жителі понавозили продуктів. Так і перезимували. Тутешні господині переселенку зі сходу й кутю готувати навчили. Вони швидко потоваришували з новими людьми.


– Раніше я про кутю чула, але ніколи не їла. У нас так не дотримуються традицій, – зізнається Ірина Федорівна.


А на весну жінка з чоловіком уже й свій город обробили. Картопелька, морква – все власне. Сад дарує червонощокі яблука. Навколо – тиша і благодать. Провели Інтернет, облаштували ванну кімнату. Ніби й обжилися. Та, як би добре пенсіонерам не було на Волині, серце рветься до рідної домівки. Пані Ірина кілька разів, незважаючи на небезпеку, їздила туди. А от чоловік не наважується, бо дуже прискіпуються до сильної статі на кордоні. На блокпості сепаратисти приймали Ірину Федорівну за свою за паспортом. В Алчевську російські порядки та ціни: надто високі за нашими мірками. От усі й скупляються в українських магазинах.


– Наше місто має понад сто тисяч населення, частина виїхала, але більшість лишилась. Ось вони й «тішаться». Якщо у мене пенсія була б дві тисячі рублів, то кілограм хорошої ковбаси коштує п’ятсот. А ще комунальні послуги тре заплатити. Знайомі часто перепитують, чи важко мені тут, а я у відповідь: «А вам легко?»


Пенсіонери пильно стежать за подіями на сході й вірять, що незабаром війна скінчиться. «Коли запанує мир, ми повернемося додому», – в кутиках очей Ірини Федорівни блиснули сльози.

Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора

20 березня
Сьогодні
Вчора
18.03.2019
17.03.2019
16.03.2019
15.03.2019
14.03.2019
13.03.2019
12.03.2019
-->
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин