«Громадяни не знають своїх прав», – правозахисниця Наталія Смолярчук

09 Жовтня 2020, 19:29
2888

Кожного дня директорка Регіонального центру з надання безоплатної правової допомоги у Волинській області Наталія Смолярчук разом з командою допомагає волинянам відстоювати свої права.

Каже, що в нашій державі ще варто поборотися за те, що належить тобі за законом. Жінка вже два роки очолює центр у Луцьку і реалізувала кілька успішних проектів. Її основна мета – допомагати людям, адже з добробуту окремої людини складається добробут цілої громади.

Загострене відчуття справедливості і бажання брати участь у прийнятті рішень супроводжує Наталію змалку, тож коли їй запропонували піти в політику, погодилася. Чому юристка прийняла пропозицію Аграрної партії і які має ідеї для покращення життя волинян, дізнався Район.Горохів.

Наталія Смолярчук
Наталія Смолярчук

 

Наталіє, як давно ви працюєте на посаді директорки Регіонального центру з надання безоплатної правової допомоги у Волинській області?

– На посаді я два роки – з липня 2018-го. Був оголошений конкурс і я його пройшла. Тож зараз займаюся захистом прав громадян. До цього працювала у місті Володимир-Волинський. Очолювала там місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Де народилися і як пройшло ваше дитинство?

– Я народилася і більшу частину свого життя провела у Іваничах. Навчалася в Іваничівській школі №2. Гарно вчилася, завжди була відповідальною. Не можу сказати, що була «ботанкою», але в мене завжди було прагнення – якщо я щось роблю, то найкраще. Була творчою дитиною і відвідувала всі можливі гуртки – музичний, танцювальний і навіть драматичний. 

Батьки підтримували вас, щоб ви розвивалась як творча особистість?

– Не заперечували. У мене були подруги, яких батьки не відпускали на заняття з танців, поки ті не повчать уроки. На щастя, я встигала і вчитися, і танцювати, і проводити дитинство як усі звичайні діти. Так склалося, що батьки навчили мене відповідальності.


 

Хто ваші батьки?

– Мама кухар, а тато будівельник. Вони прості робітники. До речі, моя мама з Горохівського району, а тато родом із Львівщини. Вони до сьогодні проживають в Іваничах, де досі моє коріння. Як у Володимирі, так і в Луцьку я не маю власного житла.

Завжди оглядаюся на свій дім, бо мене цікавить життя людей, які там живуть, і я їм співпереживаю. Мене там знають і часто звертаються за допомогою. Я не відрізана від тих проблем, які там існують. Навіть з колегами на роботі частенько обговорюю проблемні питання, які є в правовому полі на тих територіях.

Пригадаєте, з якими проблемами до вас найчастіше звертаються земляки?

– Основною проблемою нашого суспільства і в тому числі у сфері права є декларація державою певних прав і невиконання самою ж державою своїх зобов’язань. Чому так відбувається, мені важко сказати. Йдеться про ту ж безкоштовну освіту, медичне і соціальне забезпечення, пенсії. Ми стикаємося з проблемами, коли держава з одного боку гарантує і обіцяє, а з іншого не в повній мірі це виконує.

Ми на сьогодні є єдиним державним органом, що дійсно стоїть на боці людини, яка виборює собі гарантоване державою право. 

Існує і правова необізнаність громадян. Вони не знають своїх прав і самі не можуть себе захистити. Ніхто про це не розповідає. Я пам’ятаю зі своїх шкільних років, що ми дуже ретельно вивчали біологію, будову клітини до найменших деталей, але не вивчали так суспільних правовідносин.

Так, на уроці права нам розповідали щось загальне. Але не вивчали детально, наприклад, основні засади в цивільному праві, обов’язки і права людини та громадянина, як їх захищати, як вони гарантуються. Елементарні речі – як укласти шлюб, які є сімейні та батьківські обов’язки, обов’язки батьків стосовно дітей. А також право власності: як оформляти, як здобувати та як оформити спадщину.

Взагалі суспільні відносини не доносять до людей. Можливо, це умисно роблять.


 

Можливо, необізнаними людьми легше керувати?

– Так, звичайно. І не тільки керувати, а й маніпулювати. Коли людина не розуміє і не знає, як себе захистити. Коли не можна просто подзвонити в орган державної влади і отримати якусь інформацію. Хіба це взагалі нормально?

Нещодавно я їздила в райони. Була у Володимирі і Нововолинську. І одна жінка мені каже – ваша установа – єдина, куди я подзвонила і там не просто взяли трубку, а й вислухали мене, порадили, що зробити. А в інші державні органи не тільки не можна додзвонитися, а якщо й додзвонишся, то там тобі щось гаркнуть і пошлють від дверей.

Тому те, чим займаюся я з командою, так важливо. У нас горять очі, ми прагнемо змінити світ і робимо це. Можливо, не так помітно, бо воно стосується якоїсь окремо взятої людини, а не цілої громади. Але якщо в громаді з’являються люди, які можуть захистити своє право, то це знімає загальну напругу в суспільстві і помаленьку покращує життя. Оскільки люди знають, куди звернутися, і знають, що їм допоможуть. По суті, здоров’я кожної людини – це здоров’я громади.


 

Щодо рівня життя громадян. Він покращується в Україні з кожною зміною влади?

– Все це суб’єктивно. Можливо, ми отримали більше свободи і вибору, але наскільки це все підкріплюється гарантіями від держави? З точки зору сім’ї, то можу з впевненістю сказати, що ніяких покращень немає. Оскільки на сьогодні українська сім’я отримує мінімальне, щоб вижити.

Мене досі дивує, як держава вважає, що людина може вижити на мінімальну пенсію. Або вона гарантує сьогодні прожитковий мінімум, при цьому підтримує сім’ю з дітьми в розмірі 70% від цього мінімуму… Можливо, краще стало жити тим, кому й раніше було добре.

З іншого боку – а як може стати краще? Чи створюються якісь робочі місця? Ні.


 

Проблеми з зайнятістю населення однозначно є. Але що можна зробити для того, аби покращити ситуацію?

– У Верховній Раді недавно зареєстрували законопроект якраз для покращення рівня зайнятості. Зміни спрямовують на виплати по безробіттю, на перекваліфікації і навчання людей, які хочуть змінити професію. Держава планує виділяти на це кошти. Гаразд. Але якщо не будуються підприємства, а малий бізнес змушений закриватися, бо ніхто не дбає про його підтримку, то де будуть працювати люди, які перекваліфікуються? Нам навпаки потрібно створювати вигідні умови для ведення бізнесу. Тоді будуть і робочі місця.

Яким чином у правовому полі можна на це повпливати?

– Я вважаю, що мають бути розроблені спеціальні програми, які будуть полегшувати ведення малого і середнього бізнесу в регіонах. На що зараз спрямовують кошти у громадах? На те саме будівництво доріг… Звісно, дорога з села у місто, або дорога в селі потрібна. Але що далі? Який економічний ефект із цієї дороги? От якщо створити кращі умови для ведення бізнесу, аби працювало місцеве фермерське господарство чи переробка, то через кілька років за їх податки та сама ОТГ зможе побудувати дорогу.

Натомість ми беремо гроші, які дають на міжрегіональний розвиток і будуємо дитячі майданчики, які через два роки зруйнуються, тому що коштів на їх відновлення не буде. Замість того, щоб вкласти гроші в розвиток громади і те, що б дало у майбутньому дохід. У цьому проблема – ми не думаємо, чим будемо жити завтра. А думаємо тільки про те, що хтось має принести і дати нам гроші.

Насправді треба зовсім по-іншому мислити. Треба думати, що створити в громаді, у що вкласти гроші, аби вони завтра приносили дохід. А не просто закопати їх у дорогу.


 

Побутує думка, що там, де немає дороги, немає економіки. Тому що страждає логістика і бізнеси, наприклад, не можуть належним чином доставляти свої товари. Та сама туристична привабливість нівелюється. Що думаєте про це?

– Звісно, погані дороги – це проблема. Але якщо побудувати дорогу від села до села, це не приносить ніякого розвитку. У громаду у першу чергу треба обирати людей, які будуть бачити і пропонувати якусь стратегію розвитку. Зробити ремонт клубу – супер. Але якщо ми в цей клуб не запропонуємо якісь заходи – він буде стояти, і через п’ять років знову треба буде вкладати гроші в ремонт. Потрібно все продумати наперед, щоб той клуб був не для краси, а приносив громаді дохід.

Поговоримо про комунікацію влади та громади. Як гадаєте, чи ефективна вона зараз?

– На сьогодні зверху хтось вирішує, що будуть робити на місцях. Навіть якщо приймають пропозиції від громад, це настільки довго відбувається, що в кінцевому результаті це вже стає неактуальним.

Існує багато протиріч між органами влади через якісь політичні баталії. Насправді, при владі на всіх рівнях мають бути представники від громад, а не від політичних течій, які будуть лобіювати якісь свої інтереси.

Створюючи чотири райони, ніхто не спитав, чи хочуть люди цього. Формуючи перспективний план ОТГ, ніхто не питав людей, чи хочуть вони жити саме в цих громадах. А відбулося порушення закону України про об’єднання територіальних громад.

Самодостатні, ефективні і працюючі громади приєднали до інших – менш перспективних. Треба було чути думку людей щодо цих питань. Давати їх на розгляд на сесіях обласної ради, звертатися до органів державної влади. Обласна рада має бути сильною і відстоювати права своїх громадян.


 

До цього ви не були в політиці. Чому вирішили йти і чому від Аграрної партії?

– Я завжди хотіла брати участь в ухваленні рішень, брати на себе відповідальність. Багато хто запитує – чого ви туди йдете? Там що – платять гроші? Там точно не платять гроші. Це є додаткова громадська робота поза межами твоєї звичної діяльності. Моя професія назавжди зі мною залишиться і я не хочу міняти її на якусь політичну кар’єру.

Я хочу не чекати, а діяти. Якщо не я – то хто? Якщо не зараз, то коли? Ми звикли, що для нас мають щось зробити, аби нам було краще. А робити не піду, бо мені і тут добре. Тому коли мені надійшла пропозиція від Аграрної партії іти в депутати обласної ради – я прийняла її.

Саме ця партія – незаполітизована та без «гарячих» голослівних лозунгів. Це люди, які працюють на землі. Вони зацікавлені в тому, щоб там, де вони живуть і працюють, було майбутнє вже сьогодні. Головна їхня ціль – зробити кращим завтрашній день.

Я іду в політику, щоб захищати інтереси громадян. Не якоїсь окремої людини, як зараз, а представляти інтереси громади і їх захищати, маючи ті повноваження, які вони мені довірять.


 

На вашу думку, які особистісні і професійні навички допоможуть вам займатися політикою і відстоювати інтереси громадян?

– Основною метою мого життя якраз-таки є робити все, щоб комусь допомогти жити краще вже сьогодні. У мені батьки виховали завищене відчуття справедливості, правди. Можливо, це багатьох насторожує, оскільки я ніколи не скажу того, чого насправді немає. Не сказала б, що з цією рисою характеру жити легко у сучасному суспільстві.

Але чомусь мені вдається, займаючи свою життєву позицію, досягати якихось успіхів. Навіть сьогоднішня моя посада для багатьох є якоюсь дивиною. Коли я прийшла на посаду, мене запитували, хто мої батьки. Тебе скоріше будуть краще сприймати, якщо знатимуть, що за тобою хтось стоїть. А якщо людина досягне чогось сама, то такого не може бути.

Щодо відчуття справедливості. Саме воно спонукало вас стати юристом?

– Насправді це друга моя освіта. Перша освіта – викладач географії. Якось так склалося, що це були важкі дев’яності. Куди вступати, чим займатися – не зрозуміло. Кругозір на той час ще був обмежений. Я дуже рада за теперішнє покоління дітей, які мають вибір. У нас не було такого доступу до інформації і ми не знали, чого хочемо. До того, щоб визначитися і дійсно зрозуміти, ким я хочу бути, пройшло ще кілька років.

Навіть займатися захистом прав громадян я не одразу почала. Моя трудова діяльність починалася в Іваничівській райдержадміністрації. Там мене призначили на посаду юриста. Коли до нас зверталися люди, я як представниця органу державної влади змушена була захищати його, а не інтереси людини. І в судах доводилося бути.

Коли відкрилася вакансія на начальника районного управління юстиції, для мене це було цікаво, бо це був розвиток. Саме там ми починали розуміти, що люди потребують правової допомоги. На той час вона полягала в консультуванні громадян.

Тоді у мене з’явилася можливість їздити по району, зустрічатися з людьми і на власні очі бачити, що в людей є проблеми і вони не можуть їх вирішити. Моє бачення співпало з баченням місіонерів з безоплатної правової допомоги, які в ті роки почали запроваджувати свій проект. Він якраз передбачав, що державна інституція стане на захист прав громадян.

Держава почала повертатися обличчям до людей лише після 2015 року. І я зрозуміла – так, це те, чого я хочу. Для мене то був величезний ризик: ти живеш в одному місті, у тебе є сім’я, житло, діти-школа-садочок і ти живеш своїм розпланованим життям. А тут треба змінювати спосіб життя, погляди і вибирати між тим, що в мене є, і тим чого я насправді хочу.

От із 2015 року я більше живу проблемами людей. У мене їх немає і не може бути. Коли допомагаєш людині вирішити проблему, яка не вирішувалась роками, то від цього отримуєш задоволення і відчуваєш, що твоя робота важлива.


 

За ці роки вам, напевно, вдалося реалізувати багато успішних проектів. Розкажіть про ті, якими найбільше пишаєтесь.

– На сьогодні моїм особистим досягненням, яким я пишаюся, є створення місцевого центру з надання безоплатної правової допомоги і його мережі в кожному районі. Я говорю, що це мої досягнення, бо після призначення на посаду за конкурсом я приїхала у місто Володимир-Волинський. Там мені дали приміщення, де не було нічого. Ні ручки, ні листочка, ні комп’ютера, ні працівників. Нічого.

На сьогодні я з гордістю можу сказати, що мені вдалося якісно підібрати команду однодумців і забезпечити їх всім необхідним. Бо найголовніше – зібрати команду тих, хто розділяє основні місію, бачення та цінності, на яких будувалася система. Люди, які приходили до мене на співбесіду, інколи не розуміли цієї позиції. Такі люди ніколи не працювали і не будуть працювати в нашій системі.

У 2015 році у Володимирі ми створили місцевий центр і робота почалася. У 2016 році у шістьох районах нам так само вдалося створити свої бюро правової допомоги, підібрати кадри, навчити їх працювати з людьми. На сьогодні цих фахівців знають та поважають.

Ми допомагаємо не тільки окремим громадянам, а й цілим громадам, і органам місцевого самоврядування. Бо ми є осередком правових знань і до нас щороку звертаються тисячі людей.


 

– Щоб створити таку мережу, мабуть, треба було не раз проводити зустрічі, переговори…

– Так, були налагоджені зв’язки з органами місцевого самоврядування. Куди б ми не приїжджали – чи це віддалений Шацький район, чи сусідній Горохівський, ми завжди знали, з чим ідемо до них. У нас в кожному районі Волині є місцеві програми підтримки. Але це вже так само заслуга місцевих директорів.

Ми також запустили пілотний проект «Сімейні радники». Він аналогічно будується на довірі людей до держави. Це було якраз залучення громадського сектору, людей-волонтерів для допомоги у вирішенні сімейних питань.

У сфері сімейних відносин – повно проблем. І домашнє насильство, і булінг. І тільки в обласному центрі ми створили умови, коли людина може звернутися за допомогою. Але це важливо для всіх громад. Якби ми могли вплинути, то це працювало б на теренах всієї області.

Нам вдалося спільно з юстицією прийняти регіональну програму правової освіти населення і правової допомоги. Але держава не виділяє кошти на реалізацію програм. У тому числі на виїзди і прийоми громадян на місцях. Ми маємо бажання їхати у віддалене село, але не маємо можливості.


 

Таке враження, що для людей спеціально створюють такі умови, в яких некомфортно жити? Плюс до всього нікуди не поділася проблема корупції.

– У головах українців корупція чомусь сприймається як щось належне. Хтось створює певні умови, аби людина йшла до чиновника, вирішувала питання за шоколадку, просила і кланялася. А він призначений, аби допомагати людям.


 

Очевидно, головна причина цього – незнання громадянами своїх прав та обов’язків.

– Причиною цього є низька правова свідомість громадян. Люди не хочуть змін, бо розчарувалися у владі і не знають, чи їх почують. Не знають юридичних механізмів. Наприклад, як подати запит до органів місцевого самоврядування для вирішення своєї проблеми. Не знають, який час передбачений законом для отримання відповіді на той запит.

Не знають, як працює модель –«влада-громада» та як працює система громадських слухань. Але всі хочуть брати в цьому участь. Якщо ми маємо право вимагати щось для себе, ми маємо знати, як і куди звернутися для цього.

Низька правова свідомість громадян працює зараз у зворотному форматі. Наприклад, ми хочемо мати розвинуту громаду, але не хочемо платити податки. Люди не розуміють своєї відповідальності за майбутнє громади.

Бюджет громади, району і області люди сприймають як гроші десь «звідти». Не розуміють, що це їхні кошти – платників податків.

Звісно, владі простіше керувати несвідомими людьми, які не знають чогось. Не фінансуючи в повному обсязі освіту, науку, культуру – ми нищимо свій народ. Ми не маємо цього дозволити.

 

Світлана КИРИЛОВА

 

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39