Як Горохів став містом

04 Лютого 2021, 19:03
8363

На початку XVII століття Горохів належав до числа так званих «дідичних» міст. Його власником був каштелян (королівський службовець, управитель міста) Брацлавський князь Григорій Львович Сангушко-Коширський.

Горохівчани вже давно добивалися «німецького» права. Відомо, що якусь обіцянку їм дав ще старий князь Лев Сангушко. Про це згадував у своїй грамоті його син Григорій Сангушко, який надав Горохову Магдебурзьке право 26 липня 1600 року.

У цій грамоті польською мовою на пергаменті писалося:

«... бажаючи добро підданим своїм, мешканцям Горохова, учинити … турбуючись про майно всіх разом і кожного зокрема, … з ласки і доброти своєї, як володарі підданих своїх для помноження одного і відповідного порядку встановлення, забезпечення від неприятеля — татарів, якими не раз потривожені були, і з метою примноження пожитків, нам і їм самим належних, місто те наше Горохів, у повіті Луцькім лежаче, прикладом інших міст коронних... всілякі вольності і свободи даруємо і право саксонське - магдебурзьке щодо суду, прав і порядків всіляких надаємо, а від утисків і послуг міщан та їх нащадків неодмінно звільняємо...»

Отут би й зупинитися автору грамоти і крапку поставити, підписати і печать свою князівську притиснути. Дорого б заплатили за це мешканці Горохова. Але недаремно тоді казали, що панська ласка на кривій шкапі їздить. Та й пан не приховував, що він перш за все дбає про «примноження своїх пожитків». Тому він продовжує, далі так:

«... тільки залишаємо при собі загальну зверхність, так що всі горохівські міщани, з потомками своїми і жінками, за старим звичаєм, особливо, що стосується суду і волі, підлягати повинні нам і потомкам нашим навіки».

От тобі, бабуню, і Юріїв день! Виходить, що горохівчани залишаються, як і раніше, кріпаками. Тільки мешкатимуть вони тепер у «вільному» місті.

Далі в грамоті йшлося про порядок виборів міського уряду: радників, бургомістра, присяжних (лавників) та війта. Їх слід було обирати щороку. Вибрані зобов’язувалися в присутності панського ревізора дати врочисту обіцянку не приховувати жодних з фінансових операцій, які відбуваються в місті. Продаж ріллі, будинків, городів, сіножатей — усе це, так як і судові справи, а також подання протестів, «записане і оформлене бути має».

Власник міста залишав за собою право прийняття апеляцій, тобто оскаржень рішень міського суду, в який входили «лавні» і війт. Оскарженню не підлягали лише «дрібні справи до 20 злотих», а також покарання за кровну помсту, за яку пан рекомендував «карати на горло».

Проте смертні вироки виносилися рідко. Жорстокі статті Магдебурзького права, згідно з якими городян страчували навіть за незначні крадіжки чи подружню невірність, були чужі демократичним звичаям українського народу. Та й кат був тоді великим «дефіцитом». Його при потребі «позичали» в іншому місті, при чому платили за це немалі гроші.

В одному з документів згадується, що 1710 року міський суд Крем’янця виніс смертний вирок, який не був виконаний через відсутність ката не тільки в містах Волинського, але й сусідніх воєводств.

З метою підвищення обороноздатності Горохова його мешканцям належало укріпити місто валами, які «високо висипати і дернити», побудувати палісад і вежі, а також придбати необхідне озброєння, забезпечивши місто «стрільбою всілякою, як великою, так і малою, порохом і кулями». На випадок війни потрібно було доставити «віз, сукном покритий, з двома кіньми, запасом продуктів і чотири гаубиці з усіма припасами».

Пан призначав місту для користування 48 волок (1012,4 га) земельних угідь. Грамота дозволяла користуватися «полями з городами, фільварками з сіножатями, збіжжям і всім, що від батьків у спадщину отримано». Користуйтесь, мовляв, тим, чим батьки ваші користувалися.

У вигіднішому становищі були «загородники», «котрі ще волоцюгами названі». Вони, крім землі, отримували місце для забудови, за яке мусили заплатити 30 грошей литовських. Та ще й за димар повинні були оплатити. У 1629 році горохівчани платили за 152 димарі. Якщо врахувати, що сім’ї тоді були багатодітними, то можна припускати, що в місті проживало біля 1 тисячі чоловік.

За користування землею доводилось платити «чиншу» з кожної волоки «щороку на свято Мартина римського по 4 копи литовських грошів (або по 10 польських злотих) нам і потомкам нашим...».

Три волоки призначалось на церкву: дві на священника й одна на дяка. З них, звичайно, чиншового брати не випадало. Бо хто ж буде молитися за здоров’я князя та його родини?

Уже в ті часи в місті велась жвава торгівля. Поряд із ринком знаходилась торговиця, де продавали оптом «з воза». Чого тільки тут не було! Продавали шкіри, юхт, привезений з Берестечка, торгували рибою свіжою, в’яленою, сухою, збіжжям, сіллю кримською і «цісарською» (привезеною з Прикарпаття).

При ратуші знаходились зразки мір і ваги, за користування якими щоразу «по два битих (грошей) до скриньки міської мусять іти». Цей збір носив назву «помірне» і йшов на користь міста.

Для торгівлі встановлювалось 2 дні — вівторок і субота. Ярмарки ж відбувалися двічі на рік.

Усі побори з ремесел та занять були чітко визначені: кожен різник платив 2 злотих польських, а «сторонні, які на ярмарок приїжджають, лопатками м’ясо на замок давати мають, та з кожної худобини - печінку». Навіщо, питається, панові стільки печінки? Дуже вже, видно, князь полюбляв цей харч.

Ремісники ж платили по 1 злотому на рік. За даними 1635 року в Горохові працювали 21 ремісник: 5 шевців, 3 ковалі, 5 кушнірів і кравців, 4 пекарі, ювелір, лимар, ткач і пивовар. Крім ремісників ще 12 комірників і 4 перекупники.

Не цуралися горохівчани й посидіти у корчмі, яких було чимало, де продавали горілку, меди, пиво. Особливо славилось пиво львівське. На ці напої встановлювався спеціальний збір — так звана «капщизна». Звільнялося від цього побору тільки те, що виготовлене «на церковну відправу і на весілля». За випічку білого хліба брали 32 грошей литовських, а за випічку разового — 12 грошей.

Грамотою передбачалося, щоб у місті були: один постригач в постригальні, лазня, вага, воскобійня, оліярня. Скільки мати солодовень і броварень — вирішували міські власті. Вони ж повинні були стежити за станом греблі, особливо під час «великої води». За проїзд через міст бралося «мостове».

Крім численних грошових і натуральних поборів, горохівчани повинні були ще й відробляти на користь власника міста: на чотири дні їхати з возом до Перемильської греблі, посилати до панського фільварка женців, сторожувати Замок, або давати «на сторожа» 30 злотих щорічно.

Щодо зовнішнього вигляду, то місто повинно було мати форму кола, окресленого самим власником. Будинки можна було споруджувати тільки в ряд, на вулицях і провулках, щоб до кожного з них був під’їзд. Господарські будівлі — хліви, обори, фільварки — виносилися за межі міста.

Горохівським євреям пан відводив окрему вулицю «від ринку аж до школи (синагоги)». Навіть було вказане місце, де стоятимуть їх м’ясні ятки. Єврейська община укладала з паном окремий договір і була під його юрисдикцією, тобто покровительством. Власник міста вимагав від неї декілька тисяч злотих щорічно і у внутрішні справи общини, як правило, не втручався. Мешканці «юрисдики» не підлягали магістратові, не платили міських податків, що негативно позначалося на розвиткові міського господарства.

Щоб якось пом’якшити прикре враження від грамоти, яке виникло у горохівчан, князь вирішив подарувати їм «Дубину, що навпроти лісу лежить і раніше Війтівським Запустом звалася». Він рекомендував використати ці землі під випас, бо під ріллю вони не годились — одні пеньки, корчі та яруги, де не тільки корова, а й чорт ногу скрутить.

Мешканців міста суворо попереджалось, що вони кріпаків, які втекли від своїх панів, «переховувати не мають і таких завжди видавати повинні». Не один день, мабуть, обдумував князь разом з своєю, дружиною Софією (під документом стоїть і її підпис, скріплений окремою печаткою) зміст цієї грамоти, що швидше нагадує інструкцію. Зате, здається, все врахували. Навіть з бідних, «які в парканах під валом мешкати будуть», сіятельні князі радили магістратові збирати окрему платню. Отакою була «ласка і доброта» панська. Проте й цьому були раді мешканці Горохова.

Магдебурзьке право позбавляло їх від регулярної панщини, яка тоді саме встановлювалась на Волині, давало можливість займатися ремеслом і торгівлею. Двоє з горохівчан — Сахно Никипорович і Герман Федорович— навіть добилися аудієнції в самого короля польського Сігізмунда III і просили його затвердити грамоту про надання Горохову Магдебурзького права. 10 березня 1601 року на варшавському сеймі королем Сігізмундом ІІІ грамота була затверджена. Пізніше горохівський війт «шляхетний» Ян Островський подав її для запису в Луцькі городські книги.

В першій половині ХVІІ століття на західноукраїнських землях поширюється оренда маєтків. Князь Г.Л. Сангушко 29 серпня 1601 року також віддав Горохів з волостю в оренду двом торчинським євреям з правом покарання жителів смертю.

Неприкрита форма експлуатації – панщина почала сягати 5-6 днів на тиждень залежно від лану, перешкоджала розвитку продуктивних сил. Це і викликало невдоволення народних мас, які підтримали національно-визвольний рух під проводом Богдана Хмельницького.

Трудовий люд Горохова добре усвідомлював, що справжньої волі з панської ласки не буває. Її здобувають у борні.

Олег МОСІЄВИЧ

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024